— А може, це його хтось почастував? Той, хто не хотів, щоб Ракоці цього вечора був напоготові? — припустила я, досі ще схрестивши руки на грудях. — А пульс у нього хоч є? — Я б і сама це перевірила, але підійти ще раз до Ракоці було занадто. Я ледве стояла, при цьому моє тіло дрібно тремтіло.
— Ґвен, з тобою точно все гаразд? — Ґідеон стурбовано глянув на мене.
Зараз мені страшенно хотілося кинутися в його обійми і поплакати. Одначе його вигляд аж ніяк не свідчив про те, що він готовий зараз обіймати і втішати мене. Радше навпаки.
Я, трохи забарившись, кивнула. І тоді він з новою силою напустився на мене:
— Якого бісового батька ти взагалі тут робила? — Він показав на Ракоці. — 3 тобою могло статися те саме!
Аж тут мої зуби зацокотіли так, що я вже не могла говорити.
— Я ж не думала, що… — промимрила я.
А Лавінія, яка досі чіплялася до Ґідеона, наче величезний і зелений реп’ях, перебила мене. Вона явно з тих дам, які не терплять, коли хтось інший опиняється в центрі уваги.
— Смерть!.. — лиховісно прошепотіла вона, поглянувши на Ґідеона широко розкритими очима. — Я чую її подих — вона тут! Будь ласка… — її повіки затремтіли. — Тримайте мене, прошу…
Здуріти можна! Вона взяла й зомліла — просто так, хтозна-чому. І зробила це хитромудро-витончено, вмить опинившись на руках у Ґідеона. Зненацька я наче сказилася, коли побачила, як він її спіймав, — аж так, що геть забула і про дрижаки, і про стукіт зубів. І ніби цих емоцій було і без того замало, я водночас відчула, що по моїх щоках ринули сльози. Хай йому грець, от зомліти було б зараз найкращим рішенням! Хіба що мене б ніхто вже не спіймав…
Аж тут, як грім серед ясного неба, озвався голос «мертвого» Ракоці — такий замогильний, що цілком можна було повірити, що він долинає з пекла:
— Dosis sola venenum facit[41]. He переймайтеся, я ще ого-го!
Лавінія (для себе я вирішила, що відтепер ця жінка ніяка вже для мене не леді) тоненько перелякано скрикнула і розплющила очі, аби розгледіти Ракоці. А тоді вона, видно, згадала, що треба ж безтямно лежати, й, демонстративно простогнавши, знову зомліла в руки Ґідеона.
— Скоро все минеться. Не варто зчиняти рейвах. — Ракоці підніс голову і дивився на нас налитими кров’ю очима. — Це я винен! Він же казав пити його по краплині.
— Хто казав? — допитувався Ґідеон, тримаючи на руках, мов ляльку, Лавінію.
Ракоці ледве-ледве випростався на стільці, відкинув голову назад, хрипко зареготав і витріщився на стелю.
— Погляньте, як танцюють зорі!
Ґідеон закотив очі.
— Я мушу сюди покликати графа. Ґвен, ти можеш мені трішки допомогти з…
Я просто отетеріла:
— З оцією?.. Ти серйозно кажеш? — і мерщій вискочила в коридор, щоб Ґідеон не бачив моїх гордих сліз, що котилися рікою. Я не тямила причини свого плачу, а також не знала, куди, власне, намилилася. Мої почуття, напевно, були просто «посттравматичним синдромом», про який так багато пишуть. Люди, переживши якийсь шок, робили дивовижні вчинки. Як-от булочник із Йоркшира, який причавив собі руку пресом, потім випік ще сім жаровень рулетиків із корицею і лише після цього викликав «швидку». Ці булочки з корицею були найстрашнішим видовищем, яке будь-коли бачили лікарі.
Уже на сходах я трохи завагалася. Я не хотіла бігти вниз, бо там мене явно чекав лорд Аластер, аби скоїти своє «ідеальне вбивство», тому я побігла нагору. Далеко я так і не втекла — почула, як навздогін мчить Ґідеон:
— Ґвенні! Зупинись! Будь ласка!
На мить я уявила, як він кинув ту Лавінію додолу і побіг за мною, але це не допомогло — я досі була чи то сердита, чи засмучена, чи налякана, чи все вкупі. І, спотикаючись, засліплена слізьми, ішла сходами й повернула в наступний коридор.
— Куди ти? — зараз Ґідеон біг уже поруч зі мною, намагаючись узяти мене за руку.
— Куди-небудь! Аби далі від тебе! — схлипнула я і заскочила в першу-ліпшу кімнату.
Ґідеон пішов за мною. Аякже!
Я хотіла витерти сльози рукавом, та в останню мить згадала про макіяж мадам Россіні й зупинилася. Напевно, я й без того мала страхітливий вигляд. Щоб не дивитися на Ґідеона, я оглянула покої. Свічки в цій кімнаті осявали все золотими тонами: канапу, вишуканий письмовий столик, кілька стільців, картину із намальованим фазаном і кількома грушами, колекцію екзотичних шабель над каміном і пишні золотаві портьєри на вікнах. З якогось дива мені раптом здалося, що я тут колись бувала.
Ґідеон постав переді мною.
— Облиш мене у спокої! — сказала я знесилено.