У кімнаті на хвилину запала тиша. Мовчали всі, окрім Ксемеріуса, який реготав так, що мало не гепнувся з люстри. Я не могла говорити, бо щосили намагалася якнайшвидше ковтнути їжу, Нік усміхнувся, мама кілька разів переводила очі з Ґідеона на мене й назад, шия тітки Ґленди знову вкрилася червоними плямами, а погляд леді Арісти на Ґідеона цілком міг би адресуватися бегонії помаранчевого кольору.
Тільки тітка Медді виявила бодай якісь добрі манери.
— А ви й не завадили, — доброзичливо мовила вона. — Ось, прошу вас, сідайте коло мене. Шарлотто, будь ласка, постав ще один столовий прибор.
— Ага, тарілку для Ґоллума, — прошепотів мені Нік і вишкірився.
Шарлотта зігнорувала тітку Медді й сіла на своє місце із таким же закляклим обличчям.
— Дякую за запрошення, але я вже повечеряв, — зауважив Ґідеон.
Я нарешті таки проковтнула той бідолашний шматок торта і похапцем підвелася.
— Я теж уже повечеряла, — мовила я. — Ви не заперечуєте, якщо я вийду? — Я подивилася спочатку на маму, а потім на бабусю.
Обидві перезирнулися дивними поглядами, згоджуючись, і водночас зітхнули.
— Звичайно, — потім сказала мама.
— А як же шоколадний торт? — нагадала Кароліна.
— Ми для Ґвендолін прибережемо шматочок, — леді Аріста кивнула мені.
Хисткою ходою я рушила до Ґідеона.
— У залі запала могильна тиша… — прошепотів Ксемеріус зі своєї люстри. — Усі погляди були прикуті до дівчини в жовтавій блузці, що мала колір дитячої несподіванки…
Гай-гай… він таки мав рацію. Я картала себе, що не додумалася швидко помитися і перевдягтися — ця дурнувата шкільна форма пасувала мені найгірше з усього мого гардеробу. Але хто міг уявити, що цього вечора в наші двері постукає гість?
Та ще й такий, перед яким справді важливо виглядати як нова копійка.
— Привіт, — сказав Ґідеон і посміхнувся — вперше, відколи зайшов до їдальні.
Я зніяковіло посміхнулася у відповідь:
— Привіт, Голлуме.
Хлопець усміхнувся ще ширше.
— І навіть таємничі тіні на стінах замовкли, коли ці двійко дивилися одне на одного так, ніби щойно на них жаром сипонуло… — патякав Ксемеріус, відтак спурхнув із люстри і спустився до нас. — Чарівно забриніла скрипка, а потім вони пліч-о-пліч вийшли геть із зали, ці двійко — дівчина в жовтавій блузці, що мала колір дитячої несподіванки, та хлопець, якому б добре було навідатися до перукаря. — Він кружляв за нами, але на сходах рвучко повернув ліворуч. — Мудрий і вродливий демон Ксемеріус міг би піти зараз за вами, аби нагадувати про пристойність, якби від таких шалених почуттів він не зголоднів. Тож він має терміново щось схрумати! Нині я кину на зуби одного опецькуватого кларнетиста, який цілий день партачив, граючи Гленна Міллера[48]. — Він іще раз махнув лапкою і зник за віконцем коридору.
Зайшовши у свою кімнату, я з полегшенням зрозуміла, що, на щастя, ще не встигла зруйнувати прекрасний лад, який навела тут у середу тітка Медді. Добре, що ліжко було заправлене, одяг, розкиданий по всіх кутках, мені вдалося згребти кількома широкими рухами і закинути на стілець до інших речей. Потім я обернулася до Ґідеона, який досі ще мовчав. Можливо, нічого іншого йому просто не залишалось — я досі ніяковіла. Тож одразу після того, як Ксемеріус полетів геть, я взялася щось там говорити про картини, які ми проминали. Про кожну з них, а їх у нас було сила-силенна.
— Це мої пращури. Поняття не маю, навіщо їх малювали олійними фарбами, адже в той час уже були фотографи. Оцей-от опецьок на стільчику — це мій прапрапрадід Г’ю, коли він був маленьким хлопчиком, разом зі своєю сестрою Петронеллою і трьома кроликами. Це ерцгерцогиня… щось не пригадаю її імені, вона не наша родичка, але тут на ній фамільне кольє родини Монтроз, тому її портрет тут висить. А зараз ми вийшли на третій поверх, тому ти можеш милуватися Шарлоттою на всіх зображеннях. Тітка Гленда ходить із нею до фотографа раз на три місяці, до того самого, який нібито фотографує і королівську сім’ю. А це моя улюблена світлина: десятирічна Шарлотта із мопсом, у якого з пащі, до речі, завжди страшенно смерділо. Вони з Шарлоттою дуже пасують одне до одного, тобі не здається? — І так далі й тому подібне. Це було жахливо. І лише у своїй кімнаті я нарешті замовкла. Але тільки тому, що тут у мене не було жодних знімків.
Я пригладила покривало, нишком ховаючи свою нічну сорочку з «Hello Kitty» під подушку. Потім я обернулася до Ґідеона й вичікувально на нього глянула. Зараз і він цілком міг би щось сказати.
48
Гленн Міллер (1904–1944) — американський тромбоніст, аранжувальник, лідер біґ-бендів (кінець 30-х — початок 40-х років). Літак, яким він летів до Парижа, зазнав авіакатастрофи.