Ну, звичайно ж, Бадді просто обожнював це чути. Що б вона не робила, він завжди йшов їй назустріч. Але у великій родині завжди так: кожен має свого улюбленця. Насправді її звали Імоджин, то Бадді почав називати її Іджі. Коли вона народилася, йому було вісім, і Бадді постійно тягав її по всьому місту, наче ляльку. А коли вона достатньо підросла, щоб ходити, то всюди тупцяла за ним, як маленька качечка, тягаючи за собою дерев’яного півника.
Той Бадді був хлопцем на мільйон доларів — з його темними очима й білими зубами… Він міг причарувати миттєво. Я не знаю жодної дівчини у Вісл-Стоп, яка не була б закохана в нього в той чи інший момент свого життя.
Кажуть, ми ніколи не забудемо, як святкували шістнадцятий день народження. І це правда. Я досі пам’ятаю той біло-рожевий торт із прикрасою у вигляді каруселі зверху, той блідий лимонно-зелений пунш у маминому кришталевому келиху. І паперові ліхтарики, якими був обвішаний цілий двір. Але що закарбувалося в моїй пам’яті найкраще, то це як Бадді Тредґуд краде в мене цілунок за виноградною альтанкою. О, так, він поцілував мене! Але я була лише однією з багатьох…
Іджі невтомно передавала любовні послання від Бадді й до Бадді, день і ніч. Ми навіть прозвали її Купідоном. Іджі була білявка — з коротким світлим волоссям, блакитними очима й веснянками. Вдалася у маму. Дівоче ім’я мами було Еліс Лі Клауд. Вона завжди жартувала: «Я була хмаринкою[2] до того, як одружилася». То була дуже приємна людина. Майже кожен у сім’ї мав блакитні очі, окрім Бадді й бідолашної Ессі Рю, в якої одне око було карим, а друге блакитним. Мама запевняла її, що саме через це вона має такий хист до музики. Звикла бачити добре в усьому. Одного разу Іджі та Бадді поцупили у старигана Соквелла чотири кавуни та сховали їх у них на ожиновій грядці. А тоді, люба, наступного ранку, перш ніж вони встигли прибрати звідти ті кавуни, їх знайшла мама — і була переконана, що вони виросли за ніч. Як казав Клео, відтоді не минало й року, коли б мама не засмучувалась, що вони не виросли знову. Ніхто не наважився сказати їй, що кавуни були краденими.
Мама була баптистка, а тато — методист. Він казав, що занурення у воду викликають у нього відразу.[3] Тож щонеділі тато вирушав ліворуч до Першої методистської церкви, а решта нас чимчикувала праворуч до баптистської. Якийсь час Бадді ходив разом із татом, але згодом припинив. Сказав, що дівчата-баптистки вродливіші.
Усі завжди зупинялися в будинку Тредґудів. Одного літа мама запросила пожити в нас великого товстого баптистського проповідника, який приїхав у місто на виїзну зустріч. А коли він десь відлучився, до його кімнати зайшли близнючки й стали бавитися з парою його штанів. Петсі Рут залізла в одну штанину, а Мілдред у другу. Вони чудово розважалися, допоки не почули, як він підіймається сходами… І так перелякалися, що Мілдред рвонула в один бік, а Петсі Рут — в інший. І роздерли ті штани навпіл. Мама казала, що татко лише тому не всипав їм, що проповідник був баптистом. Утім, особливого релігійного розколу в нас не було, адже після церкви ми всі збиралися вдома на недільний обід.
Татко Тредґуд не був багатієм, але в ті часи здавався нам таким. Він тримав єдину крамницю в місті, в якій можна було знайти що завгодно. Там можна було придбати хоч пральну дошку «Нейшенел», і шнурки, і корсет, і маринований огірок просто з діжі.
Бадді зазвичай працював там за стійкою. І я б залюбки віддала весь китайський чай за полуничну крем-соду, що її готував Бадді. Увесь Вісл-Стоп скуповувався там, ось чому ми були такі здивовані, коли в 1922-му крамницю було зачинено.
Клео вбачав причину занепаду крамниці в тому, що татко нікому не міг відмовити, білому чи чорному. Хай би що вони просили, хай би чого потребували, він усе загортав і давав у борг. Клео казав, що все таткове багатство втекло крізь двері в тих паперових пакунках. Але, зрештою, жоден із Тредґудів ніколи не вмів казати «ні». Люба, вони б із себе останню сорочку зняли, якби їх попросити. І Клео був не кращий від решти. Ми з ним ніколи не розкошували в гарних речах, мали лише те, що Господь послав, а проте в нас завжди було все необхідне. Я вірю, що бідні люди — добрі люди, окрім тих, що є підлими. А такі були б підлими, навіть якби розбагатіли. Більшість людей, які мешкають тут, у «Трояндовій терасі», бідні. Тільки й мають, що свою картку соціального захисту, і майже кожен тут — за рахунок «Медикейду».[4]
Вона розвернулася до Евелін.
— Єдина річ, люба, з якою можна бути впевненою, що все буде гаразд, — це «Медикейд». Ніхто не хоче опинитися без нього, коли раптом щось станеться.