Я підійшов до круглого столу подивитись великий, у стилі ампір, годинник із відшліфованого чорного порфіру. Поруч зі мною стояла молоденька дівчина, вона крутила в руках бронзову статуетку. Я мигцем глянув на неї. Статуетка зображувала добродія з дамою, які сплелися в палких обіймах і вже досить далеко просунулись у своїх стосунках. Дівчина усміхнулась. Смішно, звичайно, але я трохи соромлюся вродливих дівчат. А надто тих, які цікавляться подібними статуетками.
Зате біля другого столу я затримався довше. Річ була пречудова, що й казати. І тільки з однією вадою: другий предмет із комплекту зберігався в музеї. Я розглядав супову вазу доби рококо, яка виблискувала за склом вітрини, захоплювався її благородною простотою й уже вкотре міркував про те, як вигідно відрізняється шведське срібло від перевантажених деталями химерних витворів закордонних майстрів того ж таки періоду. Робота Нільса Доля, 1770 рік. Але, на жаль, ця ваза більше годилася для музею.
Атож, музей… Ходячи по темних, тісних залах аукціону, я згадав про спою розмову з Калле Асплундом. На аукціон я прийшов почасти за звичкою, а почасти тому, що на цих щотижневих розпродажах у компанію облізлих котів потрапляли іноді й горностаї: срібло найвищої проби, картини XVIII століття. А серед них і Хіллестрем. Чудові речі. Звичайно, недешеві. Грошей у мене не було, але подивитись — і то втіха.
— Отже, ясно? — спитав я Калле по телефону.
— Що ясно?
— Ну, ця група «Червоний серпень», вони ж усе пояснили. Наліт, очевидно, здійснено, щоб визволити отих двох типів. Виходить, треба тільки випустити їх, і ми знову побачимо наші скарби?
— Це ти так вважаєш, а уряд міркує інакше.
— Несосвітенна дурниця. Навіть для уряду. Двоє субчиків сидять собі в Кумлі й проїдають гроші платників податків. І ось виникає нагода тихо й непомітно обміняти їх на унікальні реліквії — хіба це не вигідне дільце?
— Можна й так міркувати, — сказав Калле, — тільки уряд іншої думки. Принаймні поки що. Вони бояться за наслідки. Щоб не створювати прецедентів. Якщо ми випустимо їх, каже прем'єр-міністр, то будь-хто, скажімо, торговець наркотиками, що попав до в'язниці, вигадає і собі щось на зразок цього. Він вважає, що не можна їх випускати, інакше спалахне справжня пошесть, і впоратися з нею ми не зуміємо. І він, хоч як це прикро, має рацію. Надалі вони можуть не обмежитися крадіжками речей, а візьмуться й за людей, за кіднепінг[8].
— А який же вихід? Що станеться, якщо уряд не піде на такий обмін? Куди в такому разі дінеться корона?
— Хто знає… — Голос Калле здавався стомленим. — Та одне я знаю напевне: уряд сказав «ні». А мені дали тиждень часу. Тиждень! Якого біса!.. Вони думають, мені вистачить якихось жалюгідних семи днів. Що я за цей час устигну?
— Дещо встигнеш. Скажімо, допитати Діка. Він іммігрант. Він улаштувався працювати в музей, втерся в довір'я до Грети Лінд. І ще одна обставина: він був один у кімнаті, в якій лишили вечерю для сторожів. Мене збили з ніг і підкинули мені листа, схожого на той, що його отримав прем'єр міністр. Того листа писав іноземець, у якого не все гаразд із шведською мовою. А людей, котрі знають, чим я займаюсь, не так уже й багато. Отож на твоєму місці я копав би в цьому напрямку. І не зволікаючи.
Ось що я сказав Калле, і так я справді думав. Багато чого свідчило не на Дікову користь. Надто багато. Я згадав про його машину. Про обіди в «Театергріллені». Чи не з приятелями із «Червоного серпня» він там зустрічався? І цілком імовірно, що він зловживає Гретиним довір'ям. Хоча вона цього, може, й не усвідомлює і не замішана в крадіжці. В усякому разі, мені хотілося так думати. Я знову побачив її злякану пташину усмішку, її гарні сірі очі.
— Так-так, купуєш срібло?
Я обернувся. Це був Андерс Брун. Стомлений, змучений, із запалими очима.
— Привіт, Андерсе, — усміхнувся я. — Хочеш придбати оце горнятко? Не знав, що у вас є кошти на такі шикарні речі.
— Ні, мабуть, таки нема. Я тут, власне, тільки для того, щоб подивитися Хіллестрема. Але й він нам не по кишені. Ти собі не уявляєш, які це, по суті, крихти — всі наші жалюгідні асигнування на закупівлю нових експонатів. Коли-небудь їх не вистачить навіть на рами для картин.
— Дарма, гадаю, ти даси з цим раду. І не обов'язково ж тобі тягти у своє миле гніздечко всі золоті яєчка на світі. О, до речі… — Я озирнувся. Поблизу не було нікого, хто міг би нас почути. — Ти, звичайно, знаєш про лист?