Хегбергсгатан була ще тихіша й безлюдніша, ніж минулого разу. Шофер здивовано подивився на мене, коли я, розплатившись, вийшов біли старої броварні, проте нічого не сказав. Він звик не дивуватись, подумав я і глянув на похмурий фасад із червоної цегли. Світла ніде не було. Темні ряди вікон дивилися своїми порожніми очима на самотній вуличний ліхтар, що висів між будинками; розгойдуючись із боку в бік, він кидав тьмяне світло на частину фасаду, лишаючи решту простору в ще моторошнішій пітьмі.
Великі вхідні двері були замкнуті, але малі дверцята збоку піддались. Я спробував зорієнтуватись у темряві. В далекому кінці коридора блиснула червона кнопка вимикача. Я натиснув на неї, і слабенька лампочка освітила стелю своїм каламутним хворобливим світлом, яке ледь сягало підлоги.
Праворуч, перед дверима туалету, так само стояло відро зі сміттям, а одразу ліворуч підіймалися в темряву дерев'яні сходи. Я повільно пішов по рипучих східцях і вийшов у коридор з дерев'яними ґратчастими стінами. Незважаючи на заборону, черкнув сірником. У його непевному мерехтінні я розгледів чорний ґудзик вимикача біля дверей, увімкнув світло і пройшов далі, у великі складські приміщення.
Вітер свистів крізь нещільно зачинені вікна, шуміло й тріщало у великих трубах під стелею, шурхотіло й клацало в далеких кутках.
Меблі, звалені на купу, химерно громадилися в напівтемряві, під сонними жовтуватими кульками світильників, світло від яких не досягало всіх закутнів цього занедбаного приміщення. У повітрі висів слабкий запах аміаку. Далеко внизу, кількома поверхами нижче, грюкнули двері. Може, їх хитнув вітер?..
Далі були ще одні залізні двері. А за ними — сходи, які вели в контору. В Скіпчину контору, маленьку комірчину з брудними вікнами, що виходили на заднє подвір'я, де висіли лискучі туші тварин.
Важка залізна пластина із скреготом повернулася на завісах. Я причинив її за собою і став пробиратися навпомацки, тримаючись однією рукою за поручні. Тут, очевидно, не побажали розщедритися бодай на якесь освітлення. Чи я не помітив вимикача?
В коридорі нагорі мерехтів крізь вікна тьмяний відсвіт рекламної розкоші пічного Стокгольма, що відбивався від свинцевого неба. В самому кінці крізь вузеньку шпарину біля підлоги просочувалася смужка світла. Двері в контору Скіпки були трохи відхилені. Я підійшов, постукав. Ніхто не відповів. За дверима була тиша, цілковита тиша. Тільки звідкись іздалеку, ніби з іншого світу, долинали сигнали машин.
Коли я натиснув на ручку, двері повільно відчинились, і я опинився на порозі кімнати, в якій не так давно вже побував. У конторі антикварного торговця, посередника при позичках грошей та консультанта страхувальних компаній Стіга Стремберга.
Зі стелі звисала та ж таки тьмяна лампочка без абажура, що живилась від акумулятора. На столі стояла наполовину випита пляшка дешевого віскі. Обабіч — дві різнокаліберні склянки. У стіні над письмовим столом я побачив напіввідчинені дверцята, які міцно сиділи на прилаштованих до стіни завісах. Сейф. Умурований в стіну сейф. А квадрат шпалер довкола — світлішого тону, майже іншого кольору, ніж решта стіни. На підлозі стояла в рамці афіша з Еланда[9], рекламна афіша з вітряком. Звичайно вона, мабуть, висіла перед дверцятами сейфа, маскуючи їх.
Однак усі деталі, всі враження, що їх мазок зареєстрував майже миттєво, спливли тільки шумовинням на поверхні. Всього лиш легеньким шумовинням на темно-зеленій хвилі жаху, яка прокотилася по мені, коли я побачив Скіпку.
Він сидів за столом. На тому ж таки місці, що й минулого разу. Дивився на мене, але не бачив. Сидів, зіщулившись і відкинувшись назад, підтримуваний бильцями та спинкою крісла, які не давали йому сповзти на підлогу.
І все ж сидів там не Стіг. Сиділа сама смерть. Володар царства мертвих. На голові в нього золотом і коштовним камінням виблискувала корона короля Еріка. На столі перед собою він стискав у руці скіпетр.
Бліде світло лампочки таємниче палало в темно-червоних рубінах, яскріло в холодних і прозорих діамантах. Мінилися матово-рожевим сяйвом перлини, і блищав величезний зелений смарагд.
З лівого боку піджак був просякнутий кров'ю. Вона розбризкалася на зеленому сукні столу, і я подумав про смертний вирок, винесений Юханом III своєму братові: «І нехай він спливає кров'ю, аж поки сконає».