Весь цей галас довкола вбивства та моєї персони мав той позитивний наслідок, що в крамниці тепер було не протовпитись. Ніколи до мене за такий короткий час не з'являлося стільки покупців. І багато чого розійшлося. Може, й не дуже великі речі, але всякої дрібноти, що вже не один рік пролежала в крамниці, пішло чимало.
— Кому смерть — кому виторг, — філософствував я вголос, п'ючи в товаристві Клео свій післяобідній чай. Перед тим я ходив купити вечірні газети і пересвідчився, що в редакціях чудово зуміли розпорядитися тією скромною кількістю фактів, які їм пощастило роздобути.
З кількох знімків на мене мило дивилася моя Клео, а в середині газети, в рамці, пояснювалося, хто така була Клео де Мероде, тобто справжня Клео. Розповіли й про те, що кицька допомагала мені виходити з деяких скрутних ситуацій, у які я потрапляв. Але про індіанців я промовчав. Отож вони здебільшого товкли воду в ступі та смакували всякі моторошні подробиці, які тільки можна було вигадати.
Їм би отой знімок, невесело подумав я, відламуючи печиво. Фотографію Скіпки, яким він сидів там. Ніколи не забуду його очей, вони мене тепер переслідуватимуть.
Потім подзвонив Калле.
— Привіт, стара примадонно, — єхидно сказав він. — Я бачу, ви з кицькою влаштовуєте прес-конференції. Чудове читво для дурнуватої публіки.
— Я не влаштовував ніяких прес конференцій. Ти це чудово знаєш. Не міг же я заперечувати, що був у броварні! Або те, що саме я знайшов Скіпку. Газетярі ж там були присутні. Вони бачили мене й чули всю історію на хвилях поліційного зв'язку. І хтось із твоїх хлопців, очевидно, балакав з ними. А про все інше я нічогісінько не сказав — відсилав до вас.
— Заспокойся, — урвав мене Калле. — Я все розумію. Але краще буде, коли ти говоритимеш якомога менше.
— Мені здається, тобі слід зайнятися власними справами: у тебе їх ще багато. — І я поклав трубку.
Карін жила у великій двокімнатній квартирі на останньому поверсі старого реставрованого будинку на Седер-Меларстранд[10], біля самої кручі. З великого вікна однієї з кімнат було видно освітлений фасад ратуші й Ріддархольмен[11], який спочивав посеред чорного плеса води.
Я розглянувся по кімнаті. Там був Ерік Густафсон — ми з ним разом приїхали в таксі. І Андерс Брун. Він стояв біля вікна й розмовляв з Карін. Карін сміялася з якогось його жарту. Мені це не сподобалось. Андерс не здавався пригніченим. Він якось весь випростався, скинув із себе всі турботи.
Дік із Гретою допомагали насипати солоні горішки в блакитні вазочки, і навіть Бенгт Хеллер мав веселіший вигляд. Він, певне, на один мартіні випереджав нас з Еріком, адже ми приїхали останні. Та на те й таксі. Тут-таки була літня дама, якої я раніше не бачив, — фру Віра Перссон, головний бухгалтер. Вона сиділа в центрі білого шкіряного дивана під червоним шагалівським півнем. «Вона завідує в музеї грошима», — сказала Карін, коли знайомила мене з нею. Праворуч від Віри Перссон сидів Бертгель Карлссон, шеф музейної експедиції, а ліворуч — мій приятель Мугенс Анд, колишній учасник Опору, що так наполегливо замовчував свої підпільні подвиги. Але тепер він був досить веселий. Розповідав легковажні історійки, раз у раз перехиляючи чарку.
Кімната була велика, з білими стінами. Умебльована в білих і зелених тонах. На підвіконні, між білими фіранками, стояли зелені кімнатні рослини у білих вазонах. Перед диваном, під білим столом, лежав білий килимок. Білий китайський ліхтарик висів над білою мармуровою поличкою. На одній із стін висіли п'ять літографій Міро, виконані в зелених, чорних, червоних та жовтих тонах. Усе дуже витончене.
У кутку, біля вікна, стояв великий круглий стіл, прикрашений білими й зеленими серветками. Ніби трохи одноманітно, але загальне враження було чудове. А надто в мене — після сидіння в своїй крамниці, захаращеній антикварними меблями різних епох і стилів, оббитими тканиною найрізноманітніших кольорів і відтінків. А в Карін — чисто, свіжо, просторо. І водночас тепло й радісно. Кімната — як її хазяйка.
— Слухайте! — гукнула вона від вікна. — Увага! Ніяких промов сьогодні не буде. Я просто хотіла зібрати своїх друзів та співробітників на маленьку вечірку з пагоди того, що наші заблукані овечки знову можуть бекати в надійній і зручній кошарі королівського палацу, де вони почувають себе як дома. Тому особливо радісно бачити серед нас їхнього доброго пастуха. Кажучи це, я, звичайно ж, маю на думці Юхана Хумана, який дозоляв більшості з тут присутніх своїми допитами і стеженням.