— Що то було важко, — промовив я заспокійливо.
— Так, чорт його забирай, так! І, от чорт, довелося позичити гроші на цю гулянку в мого кравця. Дуже люб’язний хлопака. Я винний йому гроші роками. Такий своєрідний зв’язок між нами. Дружні стосунки — головне, еге ж, друзяко? Як от у нас із тобою. Як у нас. До речі, а хто ти такий?
— Мене звати Гастінґс.
— Не може бути! Я б заприсягся, що тебе звати Спенсер Джонс. Старий добрий Спенсер Джонс. Знаю його ще з Ітона та Гарроу[8]. Позичив у нього п’ять фунтів. Що сказати, як же схоже одне обличчя на інше. От були б ми китайцями, узагалі не розпізнавали б одне одного.
Чоловік сумно похитав головою, а тоді раптом звеселів і випив ще трохи шампанського.
— Мисли позитивно, друзяко! — звернувся він до мене. — Я завжди кажу, мисли позитивно. Прийде день — мені, напевно, стукне років сімдесят п’ять — коли я стану багатим. От помре дядько, то й заплачу кравцеві.
Він сидів і щасливо всміхався цій думці.
Не знаю чому, але в мене склалося позитивне враження про цього молодика. У нього було кругле обличчя і до абсурду малі вусики, через що здавалося, наче то точка посеред пустелі.
Я помітив, що Карлотта Адамс наглядає за ним. Укотре глянувши на нього, вона підвелася, щоб піти.
— Так мило, що ви прийшли до нас! — сказала Джейн. — Обожнюю робити все спонтанно. А ви?
— О ні, — мовила міс Адамс. — Я завжди старанно все планую, перш ніж діяти. Це береже… нерви.
У її тоні було щось не зовсім приємне.
— Що ж, у будь-якому разі результати говорять за вас, — засміялася Джейн Вілкінсон. — Не знаю, чи отримувала я колись стільки задоволення, як на сьогоднішньому вечірньому шоу.
Напруження зникло з обличчя Карлотти.
— Дуже люб’язно з вашого боку, — тепло сказала вона. — Я дуже ціную ваші слова. Мені потрібне заохочення. Як і всім.
— Карлотто, — пробелькотів молодик із чорними вусиками, — подякуй тітці Джейн за вечерю, потисніть одна одній руки і ходімо.
Те, як прямо він пішов до дверей, було дивом зосередженості. Карлотта швидко рушила за ним.
— Ну, — озвалася Джейн, — що це зайшло сюди і назвало мене тіткою Джейн? Я й не помітила його раніше.
— Любонько, — сказала місіс Відберн, — тобі й не потрібно звертати на нього уваги! Найобдарованіший студент драматичного гуртка Оксфордського університету. А тепер і не віриться, чи не так? Шкода, що такий великонадійний талант зійшов нанівець. Але і нам з Чарльзом час іти!
І, як належить, подружжя Відбернів покинуло номер. Браян Мартін приєднався до них.
— Ну, мсьє Пуаро?
Мій друг посміхнувся акторці.
— Eh bien[9], леді Еджвер?
— Не називайте мене так, заради Бога! Я хочу забути це прізвище! Ви — найбезсердечніший чоловічок у Європі!
— Ні, ні, я не безсердечний.
Я подумав, що Пуаро, напевно, випив шампанського на келих більше, ніж потрібно.
— То ви зустрінетеся з моїм чоловіком? Змусите його зробити те, що я хочу?
— Я зустрінуся з ним, — завбачно пообіцяв мій друг.
— І якщо він відмовиться — а він такий — тоді ви придумаєте якийсь розумний план. Кажуть, мсьє Пуаро, ви найрозумніший чоловік в Англії.
— Мадам, коли я безсердечний, то на всю Європу, а щодо розуму ви згадали лише Англію.
— Якщо ви все влаштуєте, я згадаю про всесвіт!
Пуаро підняв руку, стримуючи її.
— Мадам, я нічого не обіцяю. Це зацікавило мене з психологічної точки зору, і я спробую домовитися про зустріч із вашим чоловіком.
— Психоаналізуйте його, скільки завгодно. Може, це піде йому на користь. Але ви повинні впоратися із завданням, заради мене. Мені потрібне це кохання, мсьє Пуаро.
І мрійливо додала:
— Лишень подумайте, яка це буде сенсація!
Розділ третій
Чоловік із золотим зубом
Через кілька днів, за сніданком, Пуаро кинув мені листа, якого щойно відкрив.
— Ну, mon ami, — сказав він. — Що думаєте про це?
Записка була від лорда Еджвера, у ній холодною офіційною мовою повідомлялося про зустріч об одинадцятій годині наступного дня.
Маю зізнатися, мене це дуже здивувало. На вечері я був сприйняв слова Пуаро, як несерйозні, — у такому розслабленому оточенні — і я й не уявляв, що він насправді зробив певні кроки, щоб виконати свою обіцянку.
Мій друг, який був надзвичайно спостережливий, прочитав мої думки, і його очі засяяли.
— Так, mon ami, то було не тільки шампанське.
— Я не мав цього на увазі.