Саме ця мова, якою розмовляє простолюд, на думку Селіна, є справжньою живою мовою, що перебуває на вістрі реальности. З часом така жива мова починає тужавіти, стає сухою, нормованою, стандартизується на письмі, потрапляє до грубезних багатотомних словників, упорядкованих мовними академіями та інститутами, й урешті протиставляється тій, єдино живій мові, що зблискує своїми кострубатостями, повторами, недомовками, суржиком на ряхтливому лезі реального спілкування.
Розмовну мову як головний лінґвістичний матеріал своїх творів Селін обирає ще й тому, що глибоко зневажає пиху й хвастощі письменників, які потай вірять, що творять безсмертні шедеври, довговічність яким має забезпечити академізм, бомбастичність, ригоризм мови. «Ось вони, наші найлюбіші тортури: бути збіговиськом атомів, напханих у нашу шкуру й підперезаних пихою»[88] — писав Селін про людину взагалі, та ще більше це стосується славолюбців від літератури, які забувають про те, що жодне красномовство й величний стиль не змінює того факту, що залюблений у славу письменник залишається звичайнісінькою людиною з купою комплексів.
Селін добре усвідомлював, що розмовна мова постійно змінюється, що вона недовговічна, а відповідно й твори, вибудовані на основі розмовної мови, як він гадав, матимуть нетривалий вік. Проте для нього було важливо, що хоч нетривало, хоч трохи, але його твори таки жили, на відміну від мертвонароджених літературних монументів.
Насправді прогноз Селіна не справдився, й через п'ятдесят років після його смерти спостерігається радше зростання інтересу до його літературної спадщини: всі твори, за винятком памфлетів, постійно перевидаються. Навіть у найпрестижнішій французькій серії «Бібліотека Плеяди» було видано чотиритомник романів Селіна. Романи «Подорож на край ночі» та «Смерть у кредит» сьогодні вважають визначальними для французької літератури XX сторіччя. Рецепція Селінових текстів безперечно позначилася на творчості багатьох сучасних письменників, зокрема таких як Чарльз Буковскі, Фредерік Бекбедер, Мішель Уельбек або Джонатан Літтель.
Але попри визначний вплив Селіна на французьку й світову літературу, його постать не стала літературним монументом, його слава досі залишається доволі суперечливою. Проте слава, тривалість, довговічність — це поняття, які не надто пасують до Селіна. Однією з головних ідей його романів є нагадування про швидкоплинність, вразливість життя, про те, що перед лицем вічности внесок кожної людини доволі скромний. По-справжньому відчути життя можна, лише знаючи про його скороминущість, по-справжньому писати можна, лише усвідомлюючи те, що кожен літературний текст колись розчиниться у вічності.
Адже смертною є й сама мова. Ознакою життя мови є неминучість її майбутньої смерти. Загалом мова помирає щомиті. І кожна мова колись помре. Проте майбутня смерть мови не має штовхати людину, а тим більше письменника до фаталізму, його завдання підтримувати її своєю літературною працею.
Твори письменника — не мертві моноліти, що мають простояти незворушно цілі століття, це радше дрова, вкинуті у живе вогнище. Просто одні дровиняки гаснуть відразу та поширюють прикрий запах, а інші горять добре й довго, ще й зігрівають нас, а іноді, як у випадку Селіна, навіть добряче обпікають.
Роман Осадчук