Навіть коли немає тепла, немає щойно натрушеного снігу, немає вітру, навіть тоді сніг змінюється. Він наче дихає, він підіймається й ущільнюється, осідає і розпадається на частини.
Ісайя і взимку ходив у кедах, і це його сліди, відбитки стертої підошви його баскетбольних черевиків з ледве помітним малюнком концентричних кіл у тій частині підошви, на якій спортсмен робить поворот.
Він вийшов на сніг у тому місці, де ми стоїмо. Сліди йдуть униз до краю даху і тягнуться далі уздовж краю метрів десять.
Тут вони зупиняються. Щоб потім повернути до рогу і торця будинку. Далі вони йдуть на відстані приблизно півметра від краю, до рогу, навпроти якого інший пакгауз. Звідти Ісайя одійшов углиб метрів на три, щоб розбігтися. І тут уже сліди ведуть прямо до краю, звідки він і зірвався.
Протилежний дах покритий чорною глазурованою черепицею, яка ближче до ринви обривається так круто, що снігу на ньому немає. Вхопитися не було за що. Виходить, що він з таким самим успіхом міг стрибнути просто в порожнечу.
Крім слідів Ісайї, інших слідів немає. На цій укритій снігом поверхні не було нікого, крім нього.
— Я знайшов його, — каже механік.
Мені ніколи не звикнути до того, як плачуть чоловіки. Можливо, тому, що я знаю, як згубно впливають сльози на їхнє почуття власної гідності. Можливо, тому, що сльози такі незвичні для них, бо завжди переносять їх назад, у дитинство. Механік у такому стані, що вже не витирає очей, його обличчя — суцільна слизувата маска.
— Сюди хтось іде, — кажу я.
Двоє людей, що з’явилися на даху, не в захопленні, побачивши нас.
Один з них тягне фотоапаратуру і геть захекався. Другий чимось нагадує мені врослий ніготь. Плаский, твердий і повний нетерплячого роздратування.
— Ви хто?
— Я його сусідка згори, — кажу я. — А цей добродій — його сусід знизу.
— Спустіться, будь ласка, вниз.
Раптом він бачить сліди й перестає звертати на нас увагу.
Фотограф робить перші знімки великим фотоапаратом «полароїд» зі спалахом.
— Лише сліди загиблого, — каже Ніготь. Він каже так, ніби в думках уже складає протокола. — Мати п’яна. Він грався нагорі.
Він знову помічає нас.
— Спускайтеся вниз.
Цієї миті у мене в голові немає ясності, є сама лише плутанина. Але така велика плутанина, що я цілком можу поділитися нею з іншими. Тому я нікуди не йду.
— Дивна гра, чи не так?
Знайдуться, напевно, люди, які назвуть мене марнославною. Я, мабуть, не заперечуватиму цього. Адже для марнославства у мене можуть бути свої причини. В усякому разі, саме те, як я одягнена, змушує цю людину прислухатися до того, що я кажу. Кашемір, хутряна шапка, рукавички. Звичайно ж, він хоче і має право спровадити мене вниз. Але він бачить, що я схожа на респектабельну даму. А йому не часто на копенгагенських дахах трапляються респектабельні дами. Тому він замислюється.
— Що ви хочете цим сказати?
— Коли ви були в його віці, — кажу я, — і тато й мама ще не повернулися додому з шахти, а ви бігали один по даху барака, ви бігали по прямій лінії уздовж краю?
Він замислюється.
— Я виріс у Ютландії, — каже він згодом. Але, кажучи це, він не зводить з мене очей.
Потім він повертається до свого колеги:
— Нам треба сюди кілька ламп. І заразом проведи вниз оцю пані і цього добродія.
До самотності у мене таке саме ставлення, як у інших до благословення церкви. Вона для мене — світло милості Божої. Зачиняючи за собою двері своєї оселі, я завжди усвідомлюю, що роблю стосовно себе милосердний вчинок. Кантор,[2] ілюструючи поняття «нескінченність», розповідав учням історію про людину, яка тримала готель з нескінченною кількістю кімнат, і всі вони були зайняті. Потім приїжджав ще один постоялець. Тоді господар робив ось що: він переселяв гостя з кімнати номер один до кімнати номер два, того, хто жив у номері два, — до номера три, того, хто жив у номері три, — до номера чотири і так далі. Так звільнялася для нового гостя кімната номер один.
У цій історії мене захоплює те, що всі її учасники — і постояльці, і господар — вважають цілком природним проведення нескінченної кількості операцій задля того, щоб одна людина могла спокійно жити в своїй власній окремій кімнаті. Це справжній гімн самотності.
Взагалі-то я усвідомлюю те, що я облаштувала свою квартиру, як готельний номер. Ніяк не намагаючись змінити враження, що мешканець цієї квартири тут проїздом. Коли у мене виникає потреба пояснити це самій собі, я згадую про те, що родичі моєї матері, як і вона сама, були кимось на зразок кочівників. Виправдання не надто переконливе.