Та патріарх під Білою Церквою змушений був зупинитись — звідкись прийшла вістка про неспокій на кордоні, і Сагайдачний, зіславшись на небезпеку дальшої поїздки, в суворій таємниці повернувся з патріархом до Києва у Богоявленське братство.
Свою колегію єзуїти мали поряд з братською школою. Як свідчать історичні документи, ще увечері козаки, що охороняли двір братства, помітили біля колегії підозрілих людей і добре пригостили їх кийками.
А вночі патріарх та духовні особи, котрі його супроводжували, у братській церкві при щільно завішаних вікнах — уявіть як це нелегко зробити в церкві! — і наглухо закритих дверях висвятили колишнього ігумена Братського монастиря Ісаія Копинського на єпископа Перемишльського.
Історія не донесла до нас усіх подробиць, та видно були підстави для такого авантюрного вояжу патріарха і цієї зверхтаємничості. До того ж це зовсім не в почерку патріарха Феофана — згадаймо, як просто висвятив він єпископа Кунцевича!
Тієї ж ночі Київське братство одержало від вселенського патріарха право патріаршої ставропігії, а братський монастир позбувся залежності від єпархіального архієрея.
Ісаія Копинський вірно служитиме інтересам православної церкви, в 1622 році він скаже про потребу перейти під руку московського царя.
До жертовності, що межувала з ратним подвигом, патріарха Феофана ніхто не зобов'язував, окрім власного сумління та природної потреби бути борцем за православну віру. Він чесно виконував свій нелегкий службовий обов'язок — бути намісником бога на землі.
Незважаючи на небезпеку, яка на кожному кроці підстерігала патріарха у чужій країні (його, як і протосинкела Никифора теж оголосили турецьким шпигуном!), він знаходився у Києві під пильною охороною козаків, скільки було потрібно. Хоч авантюра з вигаданим від'їздом з Києва цієї відважної і, очевидно, гордої людини, свідчить, що йому, мабуть, дуже припікало.
Патріархові чомусь довелося бути на Україні довго. Не дбаючи про послідовність висвячення ієрархів, виділимо ще одну подію в цій дивовижній сторінці історії російської православної церкви.
Не було, мабуть, киянина, котрий не милувався б Михайлівським монастирем, що повис на краю кручі над Подолом. Недарма офіційно називався він золотоверхим. Звів його ще онук Ярослава Мудрого Святополк. У монастирі колись хоронили князів, золоті бані його собору разом із Софією вважалися основними прикрасами Верхнього міста.
Усе, що стосується Михайлівського монастиря, вкладається у сумне слово «було». Частково поруйнували його ще татаро-монголи, потім цей мистецький шедевр Київської Русі пограбували і знищили у 1935 році новітні вандали, вирішивши спорудити на його території свою чергову урядову площу.
На час описуваних подій ігуменом монастиря став Іов Борецький, передавши братську школу Касіяну Саковичу.
Саме Борецького з усіма описуваними «обережностями» патріарх Феофан і висвятив на київську митрополитчу кафедру, знайшовши нарешті достойного противника Іосифу Вельяміну Рутському, київському уніатському митрополиту, теж колись православному вихідцеві з московських воєвод, що перебігли до литовців у 1568 році.
Борецький стане добрим митрополитом і багато зробить для протидії унії.
Окрім згаданих ієрархів патріарх Феофан висвятив у Білій Церкві також ігумена чернчицького монастиря Ісаакія Борисовича на єпископа луцького, а у Животові ігумена Мелецького монастиря Паісія Іполитовича на єпископа холмського та ченця Віленського Святодухівського монастиря Мелетія Смотрицького на архієпископа полоцького. На останню пінську кафедру патріарх призначив грецького єпископа Авраама, котрий супроводив патріарха.
Всі православні кафедри на Україні стали тепер заміщені і мали поруч з уніатським свого православного ієрарха, і на Україні діяли два митрополити. Проти нових ієрархів одразу виступили католики та уніати, особливо багато шуму наробила поява у Полоцькій єпархії архієпископа Мелетія Смотрицького. До речі, лише він зрадить православ'ю і перейде на бік уніатів. Засуджений на Київському соборі за відступництво, владика Мелетій безславно завершить своє життя.
Ареною запеклої боротьби між православними та уніатами стали Вільно та Вітебськ. Іван Франко писав, що римська ієрархія слідкувала за кожним кроком православних, паралізовуючи їх успіхи — за вихованням у католицькому дусі місцевої молоді, за єзуїтськими проповідями, теологічними книгами і диспутами, памфлетами[267] і пасквілями[268], нарешті за протекціями можновладців типу Вишневецьких, що окатоличились і хотіли поляшити Україну.
267