Проте я керувалася в житті правилом, яке ще жодного разу не зрадило мої надії: «Коли тобі треба що-небудь, припни язика».
Мляво всміхнувшись, я попрохала:
– З вашого дозволу я подивлюся теки з газетами.
– Теки з газетами! – прозумкотіла вона. – Господи мій, а ти мудрагелька, яка багато знає, чи не так, дорогушо?
– Атож, – визнала я, намагаючись триматися скромно. – Знаю.
– Газети розкладені хронологічно на полицях у кімнаті Драммонда, що в західній частині позаду, як повернути ліворуч і йти нагору сходами, – сказала вона, унаочнюючи свої пояснення помахами руки.
– Дякую вам, – озвалася я, помаленьку відступаючи до сходів.
– Якщо, звісно, ти не шукаєш щось старіше, ніж річної давності. Старі газети лежать в одному з флігелів. Який саме рік тобі потрібен?
– Я до пуття не знаю… – пробелькотіла я. Але заждіть! Те-те-те! Чиє ім’я зринуло з вуст незнайомця в татовому кабінеті? «Твайнінґа – Старого Каппу точить хробаччя…». Що? У мене у вухах лунав улесливий голос чужинця: «Старого Каппу точить хробаччя всі ці… тридцять років!»
– Тисяча дев’ятсот двадцятий, – сказала я голосом холодним, як свіжа форель. – Дозвольте переглянути ваш архів за тисяча дев’ятсот двадцятий рік.
– Знаєш, по-моєму, він у ремонтному гаражі – якщо, звичайно, пацюки ще не дали йому чосу, – сказала вона, скоса глянувши на мене зверх окулярів, наче сподівалася, що, зачувши про пацюків, я миттю втечу, ще й гукатиму.
– Я знайду його, – рішуче сказала я. – Ключа дасте?
Ретельно обнишпоривши шухлядку, міс Маунтджой видобула в’язанку залізних ключів, що на вигляд були такі, ніби колись належали тюремникам Едмона Дантеса з «Графа Монте-Крісто».[39] У супроводі їхнього дзенькоту я радісно покрокувала надвір.
Ремонтний гараж містився трохи далі від головної споруди бібліотеки, ніж інші будівлі.
Це була поросла мохом і берізкою хистка буда, збита з порохнявих дерев’яних дощок і заржавілої бляхи, і розташовувалася вона просто на березі річки. Колись, за часів дійсного розквіту автосалону, тут направду був гараж, де міняли мастила й шини, змащували осі та провадили обслуговування машин.
Нині та пора була далеко позаду. Так і сталося, що це місце вкрай занехаялось і під натиском численних негод набрало подоби лісової хижки відлюдника.
Я повернула ключ у замковій шпарі, і двері розчинилися навстіж, скрипнувши іржавими завісами.
Я увійшла в напівтемряву з якнайбільшою осторогою, щоб не натрапити, приміром, на вистромлені частини механізмів із оглядового лазу, котрий хоч і був прикритий важкими дошками, усе ж займав більшу частину приміщення.
Скрізь витав терпкий мускусний запах із нотками аміаку, немов під мостинами в підлозі й справді жили крихітні звірятка.
Половину стіни з того боку, де Коров’ячий провулок, загарбали розсувні двері, тепер зачинені, а давним-давно вони зрушувалися вбік, коли автомобіль мав заїхати і розташуватися над оглядовим лазом. З незбагненних для мене причин шибки в чотирьох вікнах були зафарбовані в моторошний червоний колір, і сонячне проміння, проникаючи крізь стяжки фарби, наповнювало приміщення незатишним кривавим відсвітом.
Наче каркаси двоповерхових ліжок, дерев’яні полиці здіймалися вздовж інших трьох стін. На кожній полиці були згромаджені великі стоси зжовклих газет – «Хроніки Гінлі», «Оголошення західних графств», «Ранковий поштовик» – усі впорядковані порічно й споряджені наличками з вилинялими чорнильними написами.
Я завиграшки відшукала тисяча дев’ятсот двадцятий рік. Стягла з полиці стосик газет, пчихаючи від здійнятої хмари пороху, що жбухнув мені в обличчя так круто, немовби це вибухнув млин із борошном, – обкусані клаптики газетного паперу снігом сипонули на підлогу.
Гаряча купіль і губка неодмінно сьогодні ж увечері, поклала собі я, до вподоби мені це чи ні.
Невеличкий дерев’яний стіл стояв край закаляного сажею вікна – світла й простору бракувало, але якось примістити одну газету й, натужуючи зір, прочитати можна було.
Спочатку я вдалася до «Ранкового поштовика» – газетки, на шпальтах якої за зразком лондонської «Таймс» купчилися рекламні оповіщення, стрічки новин та звістки про смерть:
«Загублено: брунатний паперовий згорток, перемотаний мотузком.
Дорогий як спомин прикро враженому власнику. Прохання повернути за щедру винагороду.
Або ще таке:
«Голубчику: Він стежив за нами. О тій же порі наступного четверга. Принеси мильний камінь.
39
Едмон Дантес – головний герой пригодницького роману французького письменника Александра Дюма «Граф Монте-Крісто» (1844–1845).