І враз мені сяйнула блискуча думка! Тато свого часу навчався в Ґреймінстері… А хіба Ґреймінстер не поряд із Гінлі? Я закинула «Ранкового поштовика» назад на полицю, а натомість дістала перший із чотирьох стосів «Хронік Гінлі».
Це була щотижнева газета, – як я бачила з підшивки, – кожну п’ятницю ознаменовував свіженький випуск. У першу п’ятницю того року святкували Новий рік, тому перший випуск датовано 8 січня 1920 року.
Сторінка за сторінкою мигтіли новини, пов’язані з урочистостями й просто схоплені під веселу руку – різдвяні гості з континенту, перенесене зібрання жіночого товариства, «угодоване порося» на продаж, день різдвяних подарунків відбудеться в асоціації фермерів, від підводи пивовара відвалилося колесо.
Судові розгляди в березні виявилися похмурим реєстром грабунків, браконьєрства, наскоків та інших переступів.
Я читала й читала, аж поки мої руки геть почорніли від фарби, що висохла за двадцять років до того, як я з’явилася на світ. Улітку було ще більше приїжджих із континенту, влаштовували ярмарки, шукали чорноробів, запрошували до таборів бойскаутів, справляли два свята й прокладали дороги.
Минула година марних пошуків, і мене почав брати розпач. Люди, котрі це читали, напевно, мали якийсь надзвичайним зір, шрифт був жахливо дрібний. Іще трошки – і кров жбухатиме в моїх скронях – тоді точно напосядеться головний біль.
Аж раптом я натрапила на потрібне:
З вини трагічних обставин уранці в понеділок Ґренвіль Твайнінґ, магістр гуманітарних наук (Оксфорд), сімдесяти двох років, викладач латини й високоповажний завідувач пансіону при школі Ґреймінстер, поблизу Гінлі, упав із годинникової вежі Ґреймінстерського Енсон-Хаусу. Обізнані з деталями описують випадок як «цілком незбагненний».
«Він видерся на парапет, підсмикнув мантію й зобразив повернутою униз долонею римський салют.[40] “Vale!” – вигукнув він до хлопчиків на шкільному обійсті, – повідомив Тімоті Ґрін із шостого класу школи у Ґреймінстері. – І потім він полетів униз!».
Vale? Моє серце тенькнуло. Це ж самісіньке слово не так давно вуста незнайомця видихнули мені в обличчя, щоб потім знекровитись уже навіки. «Прощавайте». Це ж не просто збіг, чи не так? Надто дивно. Тут має бути якийсь зв’язок, але що це може бути за зв’язок?
От дідько! Мій мозок гарячково працював, але без жодних наслідків, наче я міряла воду решетом. Ремонтний гараж навряд чи був слушним місцем для роздумів, тож я вирішила обміркувати все те згодом.
Я повернулася до читання:
«Його мантія тріпотіла, немов крила ангела, який падає», – сказав Тобі Лонсдейл, рожевощокий хлопчак, котрий ледь ридма не заридав, коли його виводили товариші, поки на нього остаточно не нахлинули почуття й він не облився сльозами.
Містера Твайнінґа нещодавно допитувала поліція, з’ясовуючи подробиці зникнення поштової марки – унікального й нечувано цінного варіанта «Пенні Блек».
«Тут немає жодного зв’язку», – запевнив доктор Ісаак Кіссінґ, котрий заступив на посаду директора Ґреймінстера ще 1915 року. – Аніякісінького зв’язку. Містера Твайнінґа глибоко шанували й, так би мовити, любили всі, хто його знав».
Як стало відомо «Хронікам Гінлі», поліція ще не завершила розслідування обидвох цих справ.
Газета датована 24 вересня 1920 року.
Я повернула стосик на місце, вийшла назовні й замкнула за собою двері.
Міс Маунтджой байдикувала за столом, коли я віддала їй ключі.
– Ти знайшла те, що хотіла, дорогушо? – поцікавилася вона.
– Атож, – відповіла я, картинно обтрушуючи руки від пороху.
– Якщо твоя ласка, я поставлю тобі ще кілька питань, – манірно вела вона далі. – Може, я скерую тебе до потрібних матеріалів.
Переклад: її розбирала цікавість.
– Ні, дякую, міс Маунтджой, не клопочіться даремно, – я висловила вдячність.
Раптом я відчула, наче моє серце вирвали з грудей, а замість нього крадькома поклали свинцевий важок.
– З тобою все гаразд, дорогушо? – запитала міс Маунтджой. – Ти якась змучена.
Змучена? Мені здавалося, я зараз блюватиму.
Можливо, усьому причиною були розшарпані нерви чи це була несвідома спроба стримати нудоту, але із жахом я усвідомила, що випалюю одним духом:
– Ви що-небудь чули про містера Твайнінґа зі школи Ґреймінстер?
Їй забракло повітря. Я бачила, як її обличчя зашарілося, потім сполотніло, як вогнище спалахує й опісля вигасає, залишаючи по собі сірий попіл. Видобувши мереживну носову хусточку з рукава, вона зібгала її й засунула до рота, і якусь хвильку сиділа в кріслі, погойдуючись і вп’явшись зубами в мереживо, чим нагадала мені матроса з вісімнадцятого століття тієї миті, коли йому мають ампутувати ногу.