Це було дуже оригінально, а проте й досі ніхто не розумів, як драглиста маса може стабілізувати орбіту небесного тіла. І хоч уже майже сто років були відомі пристрої, що створюють штучні силові й гравітаційні поля — гравітатори, важко було навіть уявити, як саме аморфний кисіль може зробити те, що в гравітаторах досягали за допомогою складних ядерних реакцій та височезних температур. У газетах, які тоді писали про «таємниці Соляріс», потішаючи читачів і викликаючи обурення в учених наївними вигадками, траплялися навіть твердження, буцім планетарний Океан — далекий родич земних електричних вугрів...
Та коли одну проблему вдавалося якоюсь мірою розв'язати, на її місці, — як це згодом не раз бувало з планетою Соляріс, — виникала інша, ще неймовірніша.
Дослідження показали, що Океан діє зовсім не за принципом наших гравітаторів (зрештою, це було б і неможливо), а здатен безпосередньо моделювати метрику часу-простору, що, до речі, призводить до відхилень при вимірюванні часу на одному й тому самому меридіані планети. Отже, Океан у певному розумінні не тільки знав теорію Ейнштейна-Бові, а й міг використовувати її висновки (чого не можна сказати про нас).
У науковому світі це відкриття викликало справжню бурю, чи не найсильнішу в нашому столітті. Всіма визнані непохитні теорії розсипалися на порох, у науковій літературі були опубліковані досить-таки єретичні статті, а висловлена альтернатива «геніальний Океан» чи «гравітаційні драглі» збурила уми.
Усе це відбувалося за півтора десятка років до мого народження. Коли я ходив до школи, Соляріс, — на підставі встановлених на той час фактів, — було вже повсюдно визнано планетою, на якій є життя, але тут — тільки один мешканець.
Другий том Х'юза та Ейгеля, який я гортав майже машинально, починався із систематики, такої ж оригінальної, як і кумедної. Класифікаційна таблиця рекомендувала по черзі: тип — політерія (Polytheria), порядок — одноклітинні (Syncytialia), клас — метаморфні (Metamorpha).
Немовби нам було відомо хтозна-скільки представників цього виду, тимчасом як насправді існував лише один — щоправда, вагою сімнадцять більйонів тонн.
Під пальцями в мене шелестіли кольорові діаграми, графіки, дані спектральних аналізів, які демонстрували характер і перебіг основного обміну та його хімічні реакції. Що далі я заглиблювався в товстенний том, то більше математики було на крейдяних сторінках; так, нібито наші відомості про цього представника класу метаморфних, який лежав, повитий темрявою ночі, що тривала тут чотири години, за кількасот метрів під сталевим днищем Станції, були вичерпні.
Насправді ж не всі вчені дійшли одностайної думки про те, чи Океан «істота», а тим більше, чи можна вважати його розумним. Я поставив грубезний том на полицю й узяв наступний. Він поділявся на дві частини. У першій були викладені протоколи незліченних експериментів, мета яких — встановити контакт з Океаном. У мої студентські роки ці спроби — я це дуже добре пам'ятаю, — породили силу-силенну анекдотів, жартів та дотепів; здавалося, навіть середньовічна схоластика порівняно з тими нетрями, в які завела вчених ця проблема, була зрозуміліша й доступніша. Друга частина тому, яка налічувала майже тисячу триста сторінок, містила тільки бібліографічні відомості про досліджувану тему. Сама ж література з цього питання, мабуть, не вмістилася б і в кімнаті, де я сидів.
Перші спроби встановити контакт з Океаном було зроблено за допомогою спеціальних електронних апаратів, які трансформують імпульси, посилаючи їх в обох напрямках, причому активну участь у конструюванні цих апаратів брав сам Океан. Проте всю роботу виконували наосліп. Що означало — «брав участь»? Океан модифікував певні вузли занурюваних у нього приладів, унаслідок чого змінювалися записувані ритми розрядів, прилади фіксували незліченну кількість сигналів, схожих на уривки якихось складних викладок вищого математичного аналізу. Але що все це означало? Може, то були дані про тимчасове збудження Океану? Може, імпульси, які десь далеко, за тисячі миль від місця дослідження, спричинюють його велетенські утворення? Чи, може, перекладені недоступною електронною мовою вираження його одвічних істин? А може, його мистецькі твори? Хто ж міг це знати, якщо реакція на той самий подразник жодного разу не була однаковою? Якщо на одне подразнення він відповідав вибухом імпульсів, що мало не розносив на друзки всю апаратуру, а на друге, таке ж самісіньке, — глухим мовчанням? Якщо жоден дослід не можна було повторити? І все ж здавалося, що від розшифрування лавини записів, яка безперервно наростала, нас відділяє тільки крок, тим більше, що з цією метою було створено спеціальні електронні мізки, здатні так переробляти інформацію, як досі ще ніколи не вдавалося. Справді, деякі результати зуміли отримати. Океан — джерело електричних, магнітних, гравітаційних імпульсів — розмовляв мовою, схожою на мову математики; деякі сплески його електричних розрядів можна було класифікувати, користуючись дуже абстрактними методами земного математичного аналізу, теорією множини; там виникали гомологи структур, відомих із тієї галузі фізики, яка з'ясовує взаємозв'язок енергії і матерії, скінченних та нескінченних величин, часточок і полів. Усе це дедалі більше переконувало вчених, що перед ними — мисляче чудовисько, щось на зразок велетенського протоплазматичного моря-мозку, який безмежно розрісся, оперезав усю планету й розважається у небачених за розмахом теоретичних розміркуваннях про сенс усього сущого, а все те, що вловлюють наші апарати, — тільки незначні, випадково підслухані уривки цього правічного, глибинного монологу, який триває за межами людського розуміння.
Так вважали математики. Їхні гіпотези одні трактували як вияв зневаги до можливостей людини, як схиляння перед чимось, чого ми ще не розуміємо, але що можна трактувати як спробу воскресити давню доктрину «ignoramus et ignorabimus»[1]; інші ж вважали, що все це шкідливі й марні балачки, що ці гіпотези математиків відображають міфологію нашого часу, яка вбачає у велетенському мозку — байдуже, електронному чи плазматичному, — найвищу мету існування — суму буття.
А ще інші... Словом, дослідників і поглядів була незліченна кількість. Утім, окрім спроб налагодити контакт, були й інші проблеми соляристики, в якій спеціалізація зайшла так далеко, особливо за останню чверть століття, що солярист-кібернетик насилу міг зрозуміти соляриста-симетріадолога. «Як же ви можете порозумітися з Океаном, коли не здатні зрозуміти один одного?» — якось жартома запитав Вейбеке, котрий у мої студентські роки керував Інститутом; у цьому жарті була велика частка правди.
І все ж таки Океан не випадково зарахували до класу метаморфних. Його рухлива поверхня могла давати початок найрізноманітнішим, не схожим ні на що земне формам, причому цілеспрямованість — адаптаційна, пізнавальна чи будь-яка інша — цих інколи бурхливих спалахів плазматичної «творчості» залишалася цілковитою загадкою.
Ставлячи назад на полицю том, такий важенний, що мені довелося підтримати його й другою рукою, я подумав, що наші відомості про Соляріс, які заповнюють бібліотеку, — власне, непотрібний баласт, кладовище фактів; що ми вже сімдесят вісім років, відколи почали їх нагромаджувати, тупцюємо на місці, навіть гірше — вся праця цих років, як виявилося, була марною.
Наші точні дані складалися тільки із заперечень. Океан не користувався машинами й не будував їх, хоча за певних обставин, можливо, був здатний на це — іноді він копіював частини деяких занурених у нього апаратів, але чинив так лише в перший і другий рік наших дослідницьких робіт; потім він ігнорував усі наші спроби, хоч як терпляче ми їх повторювали, ніби втратив будь-який інтерес до наших пристроїв і виробів (а отже, й до нас самих). Океан не був наділений, — я перелічую далі наші «негативні відомості», — ні нервовою системою, ні клітинами, ні структурою, близькою до білкової; він не завжди реагував на подразники, навіть дуже сильні (так, наприклад, Океан повністю «проігнорував» катастрофу допоміжного ракетного корабля другої експедиції Гізе, який упав з висоти трьохсот кілометрів на поверхню планети й знищив вибухом своїх атомних двигунів плазму в радіусі півтори милі).