Це були протоколи вже проведених досліджень. З них я довідався, що Океан протягом чотирьох днів піддавали опроміненню в пункті за тисячу чотириста миль на південний схід від теперішнього місця розташування Станції. Для мене це виявилося цілковитою несподіванкою — адже застосування наджорстких рентгенівських променів заборонено конвенцією ООН через їхній згубний вплив. Я був абсолютно певен, що ніхто не звертався на Землю з проханням дозволити такі експерименти. Підвівши голову, я раптом побачив у дзеркалі прочинених дверцят шафки власне відображення: мертвотно-бліде обличчя й темні окуляри. Кімната, яка палахкотіла білим і блакитним сяйвом, мала дуже неприродний вигляд; та ось пролунав протяжний скрегіт, і ззовні ілюмінатори закрили герметичні заслінки; в кімнаті стемніло, потім спалахнуло штучне світло, що тепер здавалося неймовірно тьмяним. Ставало дедалі гарячіше, почулися розмірені звуки кондиціонера, що скидалися на відчайдушне скиглення — холодильні установки Станції працювали на повну силу. Проте спека зробилася ще задушливішою.
Раптом за дверима залунали кроки. Хтось ішов коридором. Двома нечутними стрибками я опинився біля дверей. Хода сповільнилася й стихла. Той, хто йшов, зупинився під дверима. Ручка повільно повернулася. Я інстинктивно схопив її й притримав. Натиск не дужчав, але й не слабшав. Той, за дверима, певно, як і я, намагався не зчиняти шуму. Якийсь час ми обидва трималися за ручку. Раптом вона підскочила в моїй долоні — її відпустили. За дверима знову почувся слабкий шерех — той, хто намагався їх відчинити, пішов геть. Я ще трохи постояв, наслухаючи, але в коридорі панувала тиша.
Гості
Я квапливо склав учетверо й сховав у кишеню Ґібарянові нотатки. Обережно підійшов до шафи й зазирнув усередину: весь одяг було зіжмакано та згорнуто в куток, немовби там хтось тільки-но ховався. З-під стосу паперів на підлозі стирчав ріжок конверта. Я підняв його. На конверті було написане моє ім'я. У горлі в мене раптом пересохло. Зробивши над собою зусилля, я розірвав конверт і розгорнув аркушик.
Чітким і дуже дрібним почерком Ґібарян занотував: «Ann. Solar. Vol. I. Anex, а також Vot Separat[2]. Мессенджера в справі F; „Малий Апокриф“ Равінцера». І все. Більше ні слова. Почерк свідчив, що писали поспіхом. Може, це було якесь важливе повідомлення? Коли Ґібарян це написав? «Треба негайно піти до бібліотеки», — подумав я. Про те, що є додаток до першого тому «Соляристичного щорічника», я знав, але жодного разу не розгортав його, бо він мав суто історичну цінність. Однак ні про Равінцера, ні про його «Малий Апокриф» я ніколи навіть не чув.
Що робити?
Я вже запізнювався на чверть години. Від дверей ще раз окинув поглядом усю кімнату й тільки тепер помітив вертикально прикріплене до стіни складане ліжко, яке затуляла розгорнена карта Соляріс. За картою щось висіло. Це був кишеньковий магнітофон у футлярі. Я вийняв апарат, футляр почепив на місце, а магнітофон засунув у кишеню, попередньо глянувши на лічильник і впевнившись, що касета використана майже до кінця.
Заплющивши очі, я ще якусь секунду постояв біля дверей, напружено вслухаючись у тишу, що панувала в коридорі. Жодного звуку. Я обережно прохилив двері: коридор видався мені чорною безоднею; тоді я зняв темні окуляри й побачив тьмяне світло світильників під стелею. Зачинивши за собою двері, я повернув ліворуч, до радіостанції.
Я наближався до круглої камери, від якої, ніби спиці колеса, навсібіч розходилися коридори; проминаючи якийсь вузький бічний прохід, що вів, здається, до душових, раптом побачив велику, невиразно окреслену постать, яка майже зливалася з напівмороком.
Я зупинився, немов укопаний. З глибини коридору неквапливо, перевальцем, як качка, йшла височенна негритянка. Я помітив, як зблискують білки її очей, і майже одночасно почув м'яке чалапання босих ніг. На ній не було нічого, крім жовтуватої, блискучої, ніби сплетеної зі соломи спіднички; дебелі груди її обвисли, а чорні руки були такі товсті, як стегна в нормальної людини; вона пройшла повз мене за метр, навіть не глянувши в мій бік, і віддалилася, похитуючи слоновими клубами, схожа на ті гігантські статуї епохи кам'яного віку, які можна побачити в антропологічних музеях. Там, де коридор повертав, негритянка зупинилася й прохилила двері до Ґібарянової кабіни. На мить вона опинилася в смузі сліпучого світла, яке падало з кабіни, потім двері тихо зачинились, і я залишився сам. Правою рукою я схопив кисть лівої й стиснув її так, що хруснули кісточки. Потім розгублено озирнувся. Що тут діється? Що це було? Зненацька я здригнувся, немов від удару, згадавши Снаутове застереження. Що все це означало? Хто була ця потворна Афродіта? Звідки вона тут узялась? Я ступив один, тільки один крок до Ґібарянової кабіни й завмер. Я добре знав, що не ввійду туди. Я глибоко втягував повітря. Щось тут не сходилося, щось було не так... Ага, он воно що! Я підсвідомо чекав, що в ніс мені вдарить неприємний, різкий запах поту, але не відчув його навіть тоді, коли ця негритянка пройшла від мене за крок.
Не знаю, скільки я так простояв, опершись на холодний метал стіни. На Станції панувала тиша, яку порушувало тільки монотонне гудіння кондиціонерів.
Я легенько поплескав себе по щоці й поволі попрямував до радіостанції. Натиснувши ручку дверей, почув різкий голос:
— Хто там?
— Це я, Кельвін.
Снаут сидів за столиком між купою алюмінієвих коробок і пультом передавача та просто з бляшанки їв м'ясні консерви. Не знаю, чому він обрав собі для помешкання радіостанцію. Я стояв на порозі, безглуздо витріщившись на його щелепи, які розмірено жували, та раптом відчув, що теж голодний. Підійшовши до полиць, я вибрав з купи тарілок ту, яка найменше припала пилом, і сів навпроти Снаута. Якийсь час ми їли мовчки, потім Снаут підвівся, дістав з настінної шафки термос і налив у склянки гарячого бульйону. Ставлячи термос на підлогу, — на столику вже не було місця, — запитав:
— Бачив Сарторіуса?
— Ні. А де він?
— Нагорі.
Нагорі містилася лабораторія. Ми знову їли мовчки, було чутно тільки шкрябання виделок. На радіостанції панувала ніч. Ілюмінатор був щільно закритий ззовні, під стелею горіли чотири круглих світильники. Їхні відображення тремтіли в пластиковому корпусі передавача.
На худих Снаутових вилицях проступали червоні прожилки. Він був тепер у чорному, просторому, дещо потріпаному светрі.
— З тобою щось трапилося? — запитав Снаут.
— Нічого. А що зі мною може трапитися?
— Тебе кинуло в піт.
Я витер рукою лоба й відчув, що й справді весь мокрий від поту. Це була, напевне, реакція на потрясіння, яке я щойно пережив. Снаут пильно дивився на мене. Може, розповісти йому? Хотілося б, щоб і він мені більше довіряв. Хто з ким тут грає? І в яку гру?
— Душно, — сказав йому. — Я був певен, що кондиціонери у вас працюють краще.