— Кухарчуки: Гарф, Кеп та Нилипа. Гарф — мінотавр, Кеп — брауні, Нилипа — фея піксі.
Гарф з Кепом вклонилися, а Нилипа зробила реверанс. Власне, через Гарфа дівчина й закричала, коли зайшла на кухню. У нього було міцне двометрове тіло, що нагадувало стіну, вкриту хутром. Хутро слугувало йому за вбрання та шкіру водночас… А ще він мав голову бика, величезні чорні роги та сережку в носі. Кеп та Нилипа виглядали зовсім не так страшно. Кеп був заввишки приблизно метр і нагадував маленького чоловічка, порослого корою. Нилипа була втричі нижча. На спині у неї було два крила, достоту як у метелика.
— Моє шанування, — сказала дівчина.
— О панно, — прошепотіли всі троє.
— Покоївка — Фіона, — продовжив Еразмус і зупинився біля високої жінки, яку дівчина спершу не помітила. Вона була білолицьою красунею з довгими темними кучерями, що спадали їй аж до талії. Її великі карі очі спалахнули, коли вона вклонилася дівчині, тримаючи одну руку на своїй шиї та притримуючи хутряну накидку.
— Я така рада з вами познайомитися, — сказала дівчина, дивуючись, як же вона раніше не зауважила, що серед слуг є люди.
— Фіона — це шовкі[4]. Вона не розмовляє, — пояснив Еразмус, розвертаючись до потворної молодиці з посірілим обличчям та кажанячими крилами за спиною. На цій була довжелезна чорна сукня та бездоганно накрохмалений білий фартух. Здавалося, її витесали з каменю.
— Це пані Ґрей — наша домоправителька. Гаргуйля[5].
— Моє шанування!
Дівчина не мала жодного уявлення про те, хто такі шовкі та гаргуйля, але обоє виглядали достатньо привітними. Ну гаразд, шовкі Фіона виглядала дещо відлюдькувато, але принаймні вона не була загрозливою, як‑от мінотавр.
— Раді прислужитися, — відповіла гаргуйля, і її голос зазвучав так, немов два камінці почали тертися один об інший. — Лишень скажіть, і ми все для вас зробимо!
— Дякую! Ви вже робите… дуже багато всього, — незграбно відповіла дівчина. У неї ніколи раніше не було слуг, і тепер, коли перший переляк, спричинений їхнім виглядом, розвіявся, вона й гадки не мала, як їй з ними поводитися. Водночас вона оговталася настільки, щоб помітити гаптовану стрічку, пов’язану довкола шиї кожного з них.
— Гадаю, буде краще, якщо ви повернетеся нагору, моя панно, — запропонував Еразмус.
Відчувши полегшення, дівчина всміхнулася, кивнула на знак згоди й послухалася його поради. Піднявшись до вхідної зали, з її великим каміном та зручним кріслом, дівчина сіла й задумалася. Тут коїлися незвичайніші дива, аніж ті, про які їй доводилося чути.
Найперше вона згадала зачарованого ведмедя, ізбйорна, який жив у палаці з льоду. Вперше за довгий час вона запитала в себе: чому це так? Чому ізбйорн живе у палаці з льоду? І навіщо вона йому здалася? Чому на один рік? Підозрювала, що він прийшов по неї, бо лише вона могла його зрозуміти. Проте він не надто поспішав щось їй пояснювати, — або ж не міг сказати, в чому справа.
Потім вона подумала про слуг. Фавн, саламандри, гаргуйля, і… всі інші химерні створіння. Звідкіля вони? І чому вони тут? Еразмус також не хотів відповісти їй на ці запитання. Вона могла б запитати в слуг, але передчувала, що їхні відповіді будуть такими ж туманними.
Все сходилося на білому ведмеді. Слуги були в палаці через нього. Вона також перебувала тут через нього. Схоже, навіть палац стояв тут через нього. Але чому? Що вирізняло цього ведмедя з-поміж інших? І чому йому було не до смаку життя у палаці в оточенні слуг? Чи знайшовся би ще хоч хтось, кому б це не сподобалося?
— Хто ж їх зачарував? Ось, корінь проблеми! — сказала дівчина вголос. — Якщо мені вдасться знайти відповідь на це запитання, тоді я зрозумію, чому і як їх зачарували.
— З ким ти розмовляєш? — ізбйорн вайлувато підійшов до каміна.
— Зі собою, — на щоках дівчини з’явився рум’янець.
— О! Чи не стану я на заваді?
— М-м-м, ні. Думаю, я можу порозмовляти з собою в будь-який інший час… — дівчина ще більше почервоніла.
Він опустився на задні лапи поруч із її кріслом. Виглядав дещо стурбованим.
— Еразмус розповів мені, що ти познайомилася з іншими слугами, — мовив він по хвилі мовчання.
— О, так! Вони такі милі! — і, не знаючи, що ще сказати, вона запитала: — Чому шовкі не може говорити? Хто вона, ця шовкі?
Ведмідь засміявся.
— Це тюлень, здатний набувати людської подоби. Вона може розмовляти і частенько це робить, однак їй заборонено розмовляти з тобою.
4
Міфічна істота, характерна для кельтської, зокрема ірландської міфології, яка, живучи у воді, є тюленем, але щойно виходить на сушу, набуває подоби красивої дівчини