— Хто це? — її голос нагадував шум вітру у сухих галузках.
Від усіх трьох бабусь віяло теплом і добротою. Відчуваючи це, дівчина поставила кошик з вовною на стіл.
— Я та, котра зараз могла би бути з принцом, який жив у палаці із льоду… — пояснила вона. — Я шукаю палац, що знаходиться на сході від сонця і на заході місяця. Може, знаєте, як туди дістатися?
— Мій Ейрік був принцом, — сказала стара жінка і продовжила прясти. — Це було так давно, що я вже навіть не пам’ятаю. Я лежала поруч із ним кожної ночі, але не мала змоги його побачити — ледь не вмерла з цікавості.
— Так, тітонько, зі мною теж таке трапилося, — сказала дівчина.
— Як і з нами всіма, — зауважила друга стара.
— Тітонько? — найстарша схилила на бік голову і понюхала повітря. Вперше за весь час дівчина помітила, що стара сліпа. — Так, гадаю, я тепер стала тітонькою. Колись я була принцесою, і в мого батька були кораблі по всьому світу. Мої брати билися із скрейлінгами[8] на заході, з драконами на сході, з тролями на півночі, і з темними людьми на півдні. Однак вони ніколи не дісталися до замку на сході від сонця і на заході від місяця. Я також не дійшла, бо не була достатньо сильною, щоб піти далі, ніж ця хатина.
— Мені шкода… Ваша Величносте, — затинаючись, сказала дівчина.
— «Тітонько», дитино. Бо тепер — це все, що від мене залишилося: стара сліпа жінка, яка пряде свою долю крізь роки, — вона похитала головою і одна з її грубих кіс із легеньким дзвінким відгомоном вдарилася об ніжку крісла. — Минулого разу, коли у нашій хатині гостювала молода дівчина, вона також кликала мене тітонькою, — стара зітхнула. — Чи не могла б ти допомогти мені прясти цю тонку білу пряжу, доки інші приготують вечерю? А вранці ми спробуємо тобі допомогти.
Дівчина відіслала Роло зловити собі вечерю, а сама залишалося прясти разом з Найстаршою.
Розділ 24
— Ніхто з нас трьох не пішов далі цього клаптика землі, — сказала дівчині перша стара наступного ранку.
Усі три бабусі стояли на галявині перед хатиною. Найстарша опиралася на дерев’яний костур із вирізьбленими на ньому квітчастими візерунками. У світлі сірого похмурого світанку вони анітрохи не нагадували людей, однак дівчина знала, що у них добрі та щирі серця.
— Наш сусід подарував нам трьох коней; вони мандрували далі, ніж ми. Ці коні знайдуть шлях до його дому, — сказала перша жінка. Вона підійшла до краю галявини і голосно та різко свиснула.
— До його дому? — здивувалася дівчина. — Я думала, що на шляху до палацу тролів зустріну інших жінок, які втратили коханих.
Найстарша похитала головою:
— Чимало жінок пройшли повз нашу хату за останні роки, але нам невідомо, що з ними сталося. Ми допомогли тим, хто був з нами ввічливий, і зачинили двері перед злими та невихованими.
— Ага, — дівчина раптом відчула вдячність до своїх батьків за те, що добре її виховали. Гарячі вечеря та сніданок, які вона з’їла у хатині, а також тепло від вогню та м’яке ліжко зробили дива — вона почувалася менше втомленою.
— Ось твій пакунок, — сказала перша жінка, даючи їй клунок. — Ми склали сюди яблука, хліб і трошки сиру.
— Ой, дякую вам! — дівчина почувалася трохи винною: адже вона не була такою старою, та й Роло завжди міг щось для неї вполювати. — А як же ви? Чи вам вистачить їжі?
— Звісно, дитинко, — сказала Найстарша. — Але це ще не все, — владним жестом вона вказала на клунок. — Покажи їй, — звернулася вона до першої бабусі.