Від несподіванки дівчина ледь не втратила рівноваги, але втрималася і не впала. А якби крижана брила перевернулася? Наскільки міцною вона була? Дівчина й раніше чула про величезні айсберги та крижані острови на далекій півночі, які вільно плавали у морі, топлячи кораблі та створюючи пастки для моряків. Її батько думав, що саме така доля спіткала корабель Ганса Пітера.
— Чи ти себе добре почуваєш? — у північного вітру був холодний і різкий голос. Від нього капюшон дівчини відкинуло назад, а у вуха повіяло крижаним холодом.
— Так, — вона накинула капюшон на голову і випросталася. — Я тільки не можу зрозуміти: цей лід достатньо міцний, щоб мене втримати? — тоді вона побачила Роло. Він стояв за кілька кроків від неї, широко розставивши лапи, і дивився на неї очима, повними розпачу. — Чи він достатньо міцний, щоб втримати нас обох?
Північний вітер засміявся. Його сміх нагадував звук бурульок, що падали із піддашшя та розбивалися об тверду землю. Дівчина притримувала руками капюшон, щоб захистити свої вуха від цього гучного звуку та від холодного подиху північного вітру.
— Перепрошую, — вітер заговорив тихіше, і в його голосі чулося, що йому справді прикро. — Я вже й забув, які ті люди ніжні. Так, лід витримає і тебе, і твого супутника.
— Дякую! — дівчина опустила руки. — Я думаю, ти знаєш, чому ми тут.
— Так.
Ще мить, і часточки льоду, кружляючи, згуртувалися разом, і перед дівчиною постав сніжно-блідий чоловік з блакитно-білим волоссям та бородою, яка сягала йому аж до пояса, вбраний у довгу пелерину. Потираючи долоні, він зміряв її поглядом:
— Ти хочеш потрапити до палацу на схід від сонця, на захід від місяця, — промовив північний вітер. — І тобі треба знати, чи я тебе туди віднесу.
— Віднесеш?
— Чому б ні?
У дівчини від здивування знову перехопило подих. Промінчик надії зажеврів у грудях.
— Ти справді зможеш допомогти?
— Я бував там і раніше. Хоча ця подорож мене майже доконала, — відповів північний вітер. — І я полечу туди знову, якщо ти налаштована потрапити до палацу.
— Звісно! — вона закусила нижню губу. Попри те, що вітер говорив до неї дружньо і намагався бути тихішим, ніж зазвичай, він все ж залишався північним вітром. Вона повинна була поставити це запитання.
— Чому? Чому ти там уже бував? І чому ти готовий віднести мене до палацу?
— Одного разу тут була дівчина, яка благала мене віднести її туди. І я зробив це, бо хотів насолити королеві тролів. Саме тому мені було приємно допомогти цій дівчині.
— Тові?
Він звів свої крижані брови догори:
— То ти її знаєш?
— Вона була закохана у мого брата, коли тролівна-королівна перетворила його на ізбйорна, — дівчина замислилася. — Чому ти хочеш скривдити королеву тролів? Мені здавалося, усі твої брати її бояться.
— Ця потвора постійно мені дошкуляє, — видихнув північний вітер. — Вона посміла мені наказувати, вона намагається мене контролювати! Вона змінює погоду, бо хоче, щоб зима тривала ще довше та щоб захоплювала щораз більші території на півдні. Я знаю, навіщо творець вдихнув у мене життя, і скажу тобі отак: безперечно не для того, щоб служити їй.
— Невже королева тролів винна в тому, що всюди панує така холоднеча?
— Звісно! Судячи з твоєї говірки, ти родом з північних земель. Звідти холод не відступав вже кілька десятиліть… Хіба ви, люди, цього не помічаєте?
— Ми помічаємо, але що можемо вдіяти?
— Це правда, ви занадто слабкі, — знову зітхання. — Без сумніву, не варто було й сподіватися, що Това зможе їй нашкодити або що ти нашкодиш, однак якщо хочеш туди потрапити…
— Я мушу! Коли ти зможеш віднести мене туди?
— Ми можемо вирушити хоч зараз, якщо бажаєш. Але я знаю, що ви, люди, потребуєте їжі, а це буде довга мандрівка.
Дівчина сіла на лід поруч із Роло. Вони з’їли яблука, хліб з сиром і скуштували трохи в’яленого м’яса. Потім посмоктали жменю снігу. Дівчина спакувала свої речі до рюкзака і взулася у чоботи.
— Я готова.
Сміючись, північний вітер підхопив дівчину, вовка та рюкзак з речами. Він розростався усе більше і більше, аж доки його людські риси повністю зникли.
— Сумніваюся. Але немає сенсу чекати довше.
І велика вируюча маса вітру, льоду і люті, спрямованої на королеву тролів та її недосяжний палац, ринули в небо.
Якщо раніше їй здавалося, що інші вітри були сильними, зараз вона розуміла, що це було ніщо, порівняно з їхнім старшим братом — вітром Півночі. Дівчина почувалася немов богиня або як одна з валькірій[9], що мчить над землею у чарівній колісниці. Вони полинули над океанами, горами, долинами, прямуючи до сонця і місяця, які висіли пліч-о-пліч у цьому далекому північному краї.
9
Валькірії — у скандинавській міфології, богині, які літали верхи на вовках, забирали загиблих воїнів із поля бою і переносили їх у Вальгаллу — потойбічний світ вікінгів