Выбрать главу

- Ну, що ж у вас нового в місті? - озвався пан, виївши добру тарілку юшки та втираючись розгорненою серветкою. - Мабуть, пил, спека - таке, що й не продихнеш.

- Ну, сього добра у нас ще більше! - промовив Іван Дмитрович.

- Правда! Правда! - засміявсь пан. - Марко... вибачайте... Еге, Марко Петрович такий приїхав, що, мабуть, довго змивав з себе нашу степову пилюгу.

- Але в нас є таке гарне, чого в городі нема,- промовила Катерина,- наприклад, скеля.

- Вона завсігди кожну нову людину насамперед знайомить зо скелею,- промовив осміхнувшись старий Городинський.

- А хіба ж вона не гарна? - спиталася дочка.

- Аякже? Гарна! - згодивсь і батько. - Ось побачите, Марку Петровичу, я вам покажу. Се тільки Йван її не любить. Він там петербурзький урядовець,- се він, бачите, до нас на літо відпочити приїхав,- то він сміється з нас, бо не любить села.

- Що тут гарного? - сказав на те Іван Дмитрович. - Цей степ нескінчений, ці скелі страшенні, що чогось залізли серед цього степу,- примушують вас щогодини, щохвилини розуміти, що ви маленькі, мізерні. І всюди природа гнітить і дошкуля: сонце не хоче гріти, а нестерпуче пече, або не гріє зовсім тоді, як треба; пил засипа горло й ніс; дощ ллє зовсім не тоді, як його бажають...

- Начебто завсігди вже так буває,- сказала Катерина Дмитрівна.

- Здебільшого. Ну от наприклад. Їду я степом. Сонце пече, заносить пилом. Од сонця страшенно болить голова, пил не дає дихати. Втомлені коні ледве плентаються. Коли це несподівано дощ! Пил змішався з водою, і брудні патьоки течуть мені по обличчю, біжать за спину. Я трусюсь, увесь мокрий з холоду, і не можу рушити з місця, бо потомлені коні не витягнуть з грязюки. Се твоя природа.

- Та ти зовсім белетрист! - засміялася Катерина. - Звісно, буває й таке, а ще більше буває гарного. А що ж, у твоїй канцелярії хіба краще?

- Ну, вже ж! Сидячи на м'якому кріслі у помірно натопленій чистій та чепурній хаті, рішаючи справи, що мають вагу для всієї Росії, я почуваю себе паном, царем над цією природою, над людьми...

- Він дума, що з своєї канцелярії переробить природу.

- Я хотів тільки сказати, що справді цивілізована людина не може почувати ніякої прихильності до природи, а тільки до цивілізованих форм життя. Найближчі до природи бувають дикі люди, бо й живуть по-звірячому. А де далі людина цивілізується, то все більше відбивається від природи, перестає почувати потребу в їй і... і намість природи, яка панувала досі над людьми, стає твердий уряд, що всім керує, все держить на припоні, все зна, до всього доглядається... і все може... Я не про урядовців кажу, я кажу про той справжній уряд, яким держиться ввесь лад громадський, про той уряд, що одним папером все може відмінити...

- Вибачайте,- озвавсь Марко,- коли я не згоджуся з вами. Папери нічого не відміняють на ліпше, хоча часто псують добре. От ви нарікаєте на природу, а тим часом вона зовсім не винна, що вам так погано їздити: проведіть добрі дороги шосіровані, обсадіть їх деревами, поробіть добрі екіпажі і т. і., і т. і., то вам і буде добре їздити. Одно слово: піднесіть угору культуру людності! А се родиться широкою просвітою, самосвідомістю й самодіяльністю громадською,- себто цілком протилежним способом тому, якого вживають папіряні канцелярії.

- А, самодіяльність громадська!.. Се вже старе,- недбало відповів Іван Дмитрович. - Хотіли організувати цю самодіяльність у земствах,- і вийшов «земський пиріг». Ні, се не здатне! Тільки те добре, що робить тверда центральна влада, незалежна від усяких громадських впливів.

Марко нічого не міг одказати, бо почали вставати з-за столу.

- Ну, а тепер можна й одпочити! - промовив пан. - Ви, молоді люди, по обіді не спите, а мені непогано.

І він подавсь одпочивати. Марко теж пішов у свою хату, але, невважаючи на безсонну ніч у вагоні, заснути не міг,- нові враження не давали.

Минуло кілька день, поки Марко обговтався та звик до нової обстанови, до нових людей. Сім'я Городинських була багата панська сім'я. Старий Городинський з третього чи з четвертого класу гімназії пішов до війська, і гулянки з товаришами та карти далеко більше сподобалися паничеві, ніж скучні гімназіяльні лекції. За веселу вдачу та за те, що щедро сипав грішми,- улюблено його поміж товаришами. Батькова смерть рано примусила його покинути службу та взятись до хазяйства. Запакувавшися на селі, він дуже «змужичився», як казали про його аристократичні його знайомі, себто - відбивсь од міських звичок та смаків і навіть розмовляв трохи по-простацькому, часто вживаючи вкраїнські вислови. Це, одкак, не навчило його хазяйнувати, і хоча окономія його вміла витягати копійчину з усюди і мати в твердій руці мужиків з околиці, та се робив не сам пан, а управитель. Пан же мало до чого встрявав, бо любив солодко попоїсти, гарно поспати та ка дозвіллі пореготатися за веселою розмовою. Був він малоосвічений, бо що вчив - забув, а читав хіба «Губернскія»[2] та «Московскія Вѣдомости»[3] - та й над останніми дрімав. А проте така була більшість сільських панів, а ще більше панків, то пан Городинський нічим i не відрізнявсь од їх. Був же чоловік не злий, і мужики навіть хвалили його часом, хоча ніколи не хвалили його окономії.

вернуться

2

«Губернские ведомости» - офіційні газети, що видавалися у 1837-1917 рр. в губерніях і областях Російської імперії.

вернуться

3

«Московские ведомости» - одна з найстаріших російських газет, що виходила з 1756 по 1917 рр.