Выбрать главу

Революційні події в Петрограді призвели до деморалізації армії і поступової її більшовизації. В Україні національний революційний рух очолила Центральна Рада. Скоропадський не сприйняв соціалістичні ідеї українських та російських революційних партій, бо вони були чужі його світогляду, і, крім того, як офіцер він вважав, що перш за все необхідно довести війну до переможного кінця. Зрештою, погляд Скоропадського на події 1917 року читач знайде у самих його спогадах. Єдиною тоді проблемою, яка постала перед ним, була проблема збереження дисципліни і боєздатності у ввіреному йому корпусі.

Тим часом у травні 1917 року в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з'їзд, який схвалив ідею створення української національної армії. З різних боків П. Скоропадському починають радити українізувати свій корпус, але як військовик, без наказу вищого командування, він не мав права і не робив цього. Однак після одержання в серпні 1917 р. відповідного наказу від генерала Корнілова Скоропадський одразу ж розпочав українізацію корпусу. Згодом 34-й армійський корпус дістав назву 1-го Українського і налічував 60 тис. добре дисциплінованих озброєних вояків[49]. Корпус розпочав підготовку до відправки на фронт. Тим часом українські полки, що організовувались Центральною Радою, почали танути і зникати, здеморалізовані більшовицькою агітацією.

Ще з березня 1917 р. в Україні почав ширитися рух Вільного козацтва. Серед козацтва особа нащадка гетьманского роду, бойового генерала Павла Скоропадського мала неабияку популярність. Як наслідок цього, 16–17 жовтня 1917 р. в Чигирині на З'їзді Вільного козацтва двома тисячами делегатів від 60000 зорганізованих козаків п'яти українських губерній і Кубані на отамана Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського[50].

Успіх Жовтневого перевороту в Петрограді ще більше загострив процес розладу і більшовизації армії. В листопаді 1917 р. збільшовизований 2-й гвардійський корпус, на чолі з більшовичкою Є. Бош, рушив на Київ для розгону української влади. Перед Скоропадським, корпус якого був єдиною боєздатною українською військовою силою, постав вибір: виконати наказ командування і виїхати з корпусом на фронт для боротьби із давнім ворогом у світовій війні, чи стати на захист нелюбої йому соціалістичної, хоч і української, Цетральної Ради. Скоропадський виступив на захист батьківщини і українського національного відродження. Корпус Павла Петровича зайняв станції на залізниці до Києва і, обеззброюючи збільшовизовані загони, відправляв їх до Московщини.

Завдяки цьому рішучому кроку генерала Скоропадського в листопаді 1917 року була врятована не лише Рада і українська столиця від «червоного» терору, а й, можливо, сама справа української революції та державності. З того часу Павло Скоропадський став на шлях відродження і організації українських збройних сил. І хоча він не займав ніякої політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність свого військового підрозділу, Скоропадський зустрів холодне ставлення до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа 1917 р. уряд Центральної Ради, занепокоєний великою популярністю аристократа-землевласника генерала Скоропадського, чинив йому перешкоди у керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження до 1-го Українського корпусу озброєння, одягу, харчів тощо. Скоропадський змушений був піти у відставку…

Незабаром більшовицька Росія розпочала агресію проти Української Народної Республіки. Коли більшовики у січні 1918 р. зайняли Київ, П. Скоропадський не покинув його і переховувався від репресій у місті. Тим часом, Центральна Рада на мирних переговорах у Брест-Литовську покликала на допомогу в боротьбі з Червоною армією німецькі та австро-угорські війська. В результаті такого миру між УНР та Центральними державами Україна опинилася перед фактом австро-німецької окупації. З поверненням до Києва, Центральна Рада в березні 1918 р. оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, яка була відбита у III-му Універсалі. У відповідь по Україні шириться і організовується опозиційний рух власних кіл громадянства. В середині березня 1918 р. П. Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію під назвою «Українська Громада» (пізніше «Українська Народна Громада»), яка увійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобського партією та «Союзом земельних власників» з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і внутрішньо-економічної політики Ради. Коли ж німецькі окупаційні власті, невдоволеиі господарською руїною і неспроможністю уряду виконувати продовольчі угоди, що були підписані між УНР та Центральними державами, задумали ліквідувати українську державність, «Українська Народна Громада» розпочала підготовку до державного перевороту. Німецьке командування, як тільки-но дізналося про наміри генерала Скоропадського, розпочало з ним переговори і оголосило йому про свій нейтралітет з цього приводу. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з'їзд хліборобів у складі 6432 повноважних депутатів від восьми губерній одностайно проголосив гетьманом України Павла Скоропадського. В ніч на ЗО квітня гетьманські офіцери зайняли всі найважливіші установи міста. Одразу ж було проголошено про утворення «Української Держави» на чолі з Гетьманом, який тимчасово взяв на себе надзвичайно великі повноваження по осібному управлінню краєм. Було відновлено право на приватну власність. Сім з половиною місяців Гетьманщини, як свідчать спогади сучасників, відзначалися відносним спокоєм і підновленням господарства.

Проте, гетьманові не вдалося об'єднати навколо себе різні кола громадянства, до чого значною мірою спричинилася безкомпромісна антиурядова діяльність соціалістичних партій і агітація більшовиків. Невирішеність аграрного питання разом із загальною політичної напругою призвела, врешті, до антигетьманського повстання. Окупаційні війська, здеморалізовані невдачами на західному фронті і листопадовою революцією в Німеччині, зайняли нейтральну позицію. Збройні сили гетьманського уряду, які щойно почали організовуватися, не змогли стримати розростання і посилення повстанської війни, яку очолила Директорія. 14 грудня 1918 р. війська Директорії увійшли до Києва Докладніше про період Гетьманщини та іруднощі, які спіткали П. Скоропадського у державницьких справах, читач зможе дізнатися із його спогадів.

Короткий час після повалення гетьманської влади, П. Скоропадський переховувався в Києві, а потім перебрався до Берліна, де одразу ж розпочав працювати над першою редакцією своїх спогадів. Після народження там молодшої дочки Олени Павло Петрович з дружиною в липні 1919 року від'їжджають до Швейцарії, щоб зустрітися там з іншими членами сім'ї, які також покинули Україну, але раніше і іншим шляхом. Через два роки вся родина повертається до Німеччини і оселяється у м. Вапзеє поблизу Берліна.

Вже 1920 року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, які на чолі з В. Липиіюьким та С. Шеметом зорганізувалися в «Український союз хліборобів-державників», Павло Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолює новий гетьманський рух, а В. Липинський стає його теоретиком. Проте на початку 30-х років між практиком Скоропадським і теоретиком Липинським виникли певні чвари і розбіжності щодо існування руху, і єдиний «Союз» розколюється. Прибічники гетьмана об'єдналися у «Союз гетьманців-державників». Завдяки зусиллям П. Скоропадського філії гетьманського руху з'являються не лише в Австрії та Німеччині, але й у Чехословаччині, Америці, Канаді, Франції, на західноукраїнських землях, що перебували у складі Польщі, і навіть на Далекому Сході — у Манчжурії та Китаї. Крім того, заходами П. Скоропадського, 1925 року у Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, який зіграв велику роль у розвитку української науки і культури на еміграції.

вернуться

49

Горєлов В. Військова діяльність П. П. Скоропадського // Останній Гетьман. — Київ, 1993.-С. 39.

вернуться

50

Полонська-Василенко II. Історія України. — Київ, 1992. — Т. 2. — С. 474.