– Куди ж вони позаходили, – питавсь Текелій. – Адже ж вони, сякі-такі, просили у мене білета до Тилигула на заробітки?
Дуже розсердився і зажурився Текелій, довго сумував, кілька днів і носа, сердешний, не виткнув з своєї палатки – так його роздратувало те ошуканство простої сіроми. А тут як на те ще лізуть і останні січовики, які позоставались, з хлібом-сіллю; а та вже хліб-сіль в душі у Текелія сидить.
– Повели і нам, вельможний пане, – просять, – написать білети на заробітки.
– Та куди ж вам, – крикнув Текелій, – злющі запорожці, оці білети?
– На Тилигул, добродію, – одказують. – На Тилигул, до лями, на заробітки.
– Все в Тилигул та в Тилигул, – гримнув Текелій, затупотівши ногами, – сякі-такі і розтакі!.. А город зоставили пустим? Не дам вам білетів, ідіть собі к бісу!.. – та й потурив їх від себе.
Так не помоглося ж, бо сірома, подякувавши Текелія хліб і сіль, і без білетів по протоптаній дорожці дропака. Побачив Текелій, що якось приходиться до чмиги: що тут на світі робить? От він і призвав себе всіх курінних отаманів. Так і отаманів небагацько прийшло – десятка не налічив би.
– Чом же ви не всі прийшли? – спитав Текелій.
– Як нам, добродію, усім прийти, – одказали отамани, – коли нікогісінько, опріч нас, не зосталось по куренях.
– Куди ж вони позаходили, що їх нема? – знов спитав Текелій.
– Курінні отамани роз’їхались по своїх зимовиках, одказують, – а сірома невідь-куди поділась, так ми і самі думаємо до домівки; що нам тутечка робить, коли нікогісінько не зосталось; старшину запроторили у столицю чи там куди[47] ’, а війська козацького нема – порозходилось!..
– Куди ж вони порозходились? – гримнув Текелій, де ваші січовики?
– Як, де? – обізвались отамани. – Адже ж ви, добродію, не спитавши нас, подавали їм білети на заробітки, до Тилигула, чи що?
Побачив тоді Текелій, що сірома гаразд-таки убрала, його в шори; дуже розсердився і вигнав з палатки отаманів. Після сього недовго він зостався в Січі і того ж літа поїхав у столицю, а московське військо сім літ ще стояло на запорозьких землях, поки не запровадили московських звичаїв.
– Так отаким-то побитом, паничу, преславуту козацьку Січ зруйнували і хвацьке Запорозьке військо викоренили. Ті ж запорожці, що повтікали, піддались під турка, прийняв їх султан ласкаво під свою державу і звелів опоселить їх біля устя Дунаю в Бабадазі, понад Чорним морем, на землях, здатних до пахарства і багатих риболовством і звіриною ловлею, де вони і теперечка живуть[48], хліб жують і постолом добро возять! От тобі, паничу, і кінець!
XІІ
Се було останнє оповідання Коржеве. Після сії роз мови частенько доводилось мені вештаться по Задніпров’ю, а в турецьку війну – в Бабадазі, де осадились запорожці; не раз доводилось і розмовлять з старими дідами, бувалими козаками про Січ, і те саме, без одміни, розказували і вони, що оповідав мені старий Корж.
В 1832 році на іванівський ярмарок в Кременчуці, на майдані, збилось чимало народу біля кобзаря. Я підійшов і став прислухуваться. Сліпенький співав про зруйнування коша, і так подібно до оповідання, що я, давши кобзареві карбованця, зазвав його до себе на кватиру і списав ті вірші. От вони.
47
Що сталось з войськовою старшиною, невідомо, бо ні в яких гістеричних рукописах об їх нема поминку. Була тільки чутка, що кошового Калниша заслали на Дон, бо в одній пісні така наміка:
(приміт. авт.).
48
1830 року після турецької войни найбільша половина козаків передалась Росії і вийшла з Бабадага з кошовим Осипом Михайловичем Гладким знов у Росію. Теперечки сі запорожці осадились побіля Азовського моря і прозиваються азовськими козаками (приміт. авт.).
49
Ся сама пісня, з деякими одмінами, надрукована і в «Истории Новой Сечи» Скальковського (приміт. авт.).