— Ні.
— Мені здається, що ви марно приїхали сюди. В цьому не було жодної потреби, коли йдеться про серцеву хворобу…
Найгірше було те, що Мегре ніяк не вдавалося перехопити управителів погляд. Той витер вуса й пішов до сусідньої кімнати.
— Дозвольте мені перевдягнутися… Я збирався піти до великої меси, але тепер…
— Ми ще побачимося! — сказав Мегре і вийшов. Зачиняючи за собою двері, він почув голос жінки, якої не бачив:
— Хто це приходив?
Двір було вимощено піщаними плитами, колись тут був майданчик, де Мегре ганяв важкі кулі.
По-святковому вдягнені люди юрмилися на майдані, з церкви долинав хоровий спів у супроводі органа… Діти, вбрані по-святковому, не пустували, як завжди. Один за одним усі витягали з кишень хустинки, бо у всіх, були червоні носи, й голосно сякалися.
До Мегре долітали уривки розмов:
— Це агент паризької поліції…
— Певно, приїхав до Матьє — у нього кілька днів тому здохла корова…
Якийсь тутешній чепурун з червоною квіткою в петельці блакитного саржевого піджака, чисто вмитий, з напомадженим волоссям, наважився зачепити комісара:
— Вас просили зайти до Татен. Там стався витік газу[6]…
Він штовхнув ліктем своїх приятелів, ледве стримуючи сміх, а коли відвернувся, Мегре почув його регіт.
А втім, він був недалекий від істини. У Марі Татен тютюновий дим стояв коромислом. Палили люльку за люлькою. Якась селянська родина, зайнявши великий стіл, розклала на ньому привезену з дому їжу й запивала її кавою з великих чашок. Батько родини різав суху ковбасу складаним ножиком.
Молоді пили лимонад, старші — марк. Марі Татен сновигала сюди-туди.
Угледівши комісара, в кутку підвелась якась жінка, ступнула йому назустріч, спинилася й облизала губи. Рука її лежала на плечі хлопчиська. Мегре одразу ж упізнав його руду чуприну.
— Це ви пан комісар?
Усі повернули голови в їхній бік.
— Хочу сказати вам, пане комісаре, що наша родина завжди мала добру репутацію! Хоч ми й бідні… Розумієте? І коли я побачила, що Ернест…
Хлопець був блідий як крейда і втупився кудись перед себе, нітрохи не хвилюючись.
— То це ти узяв молитовника? — запитав Мегре, схилившись до нього.
Хлопець похнюпився й мовчки поглядав спідлоба.
— Відповідай панові комісару…
Та хлопчина затято мовчав. Мати дала йому ляпаса, від якого лишився червоний слід на лівій щоці, очі зволожилися, губи здригнулися. Але він не промовив ані словечка.
— Ти відповідатимеш чи ні, лихо ти моє? — вигукнула мати й звернулася до Мегре: — Отакі нині діти! Вже не один місяць плаче, щоб я купила йому молитовник! Товстий, як у кюре! Як можна таке собі уявити?.. Отже, коли мені розповіли про молитовник пані графині, я одразу ж подумала… А потім мене здивувало, що він прийшов додому між другою й третьою месами, бо ж звичайно він снідає у священика… Тоді я пішла до кімнати й знайшла он що під матрацом…
І вдруге материна рука ляснула сина по щоці, але він знову навіть не ворухнувся, щоб захиститися.
— У його літа я не вміла читати, це так! Але все ж таки я ніколи не падала так низько, щоб красти книгу…
У корчмі запанувала врочиста тиша. Мегре узяв молитовника з її рук.
— Дякую, мадам…
Він іще не встиг роздивитися його як слід. Хотів уже був піти до свого столу, та вона затримала його:
— Пане комісаре…
Жінка, певно, почувала себе ніяково.
— Мені сказали, що обіцяно винагороду… Я кажу про це не тому, що Ернест…
Мегре дав їй двадцять франків, які вона дбайливо сховала в торбинку, а відтак вхопила сина за руку й потягла його до дверей, примовляючи:
— Ач, бузувір, ну стривай, от прийдемо додому, я тобі покажу…
Очі Мегре зустрілися з очима хлопчика. Це тривало всього кілька секунд. Проте вони встигли порозумітися і навіть відчути себе друзями.
Може, це сталося так тому, що колись Мегре теж мріяв — хоч і марно! — мати молитовник з позолотою по обрізу, з текстом не лише звичайної меси, а й усіх відправ, на двох колонках — по-латині і французькою мовою.
— О котрій годині ви прийдете снідати?
— Не знаю.
Мегре хотів був уже піднятися до своєї кімнати, щоб роздивитися молитовник, але згадка про дах, звідки крізь усі щілини струмить холод, спонукала його віддати перевагу прогулянці по дорозі.
І, неквапно рушивши до замка, він розгорнув книгу, на обкладинці якої був герб де Сен-Ф'якрів. Точніше, він не розгорнув її — вона розгорнулася сама, у тому місці, де між двома аркушами лежав якийсь папірець.