Йому не вдавалося зосередити, думки на чомусь одному. Нахлинули спогади — і про батька, і про приятеля, що втопився у ставку, і про дитинча в такому гарному візку в замковому парку…
На нього дивилися. Він теж роздивлявся довкола. Скільки знайомих облич! Але, приміром, цей чоловік із дитиною на руках, за яким ішла вагітна жінка, колись був п'ятилітнім хлопчиськом…
Мегре не приніс квітів. Могильна плита посіріла, із цвинтаря вийшов він іще похмуріший і буркнув собі під ніс:
— Передусім слід було б розшукати молитовник!
Йому не хотілося повертатися до замка. Бо там було щось для нього огидне, навіть обурливе.
Певна річ, він не мав ілюзій щодо людей. Але йому було до болю гірко, що хтось наважився спаплюжити його дитячі спогади! Особливо про графиню, яку він пам'ятав шляхетною й гарною, як героїню книжки з картинками…
А насправді вона виявилася старим опудалом, що утримувало альфонсів!
Навіть гірше, бо все це робилося тишком-нишком, крадькома! Цей негідник Жан грав роль секретаря, хоч не був ні гарний, ні дуже молодий.
А бідолашна старенька, як називає її рідний син, розривалася між замком і церквою!
І останнього графа де Сен-Ф'якра чекала в'язниця за випуск в обіг незабезпеченого чека!
Попереду хтось ішов з рушницею на плечі, й комісар раптом помітив, що наближається до управительського будинку. Йому здалося, що він упізнав постать, яку бачив здалеку в полі.
Їх розділяло якихось кілька метрів, коли вони зайшли у двір, де під муром скупчилися кури, шукаючи притулку од вітру.
— Добродію!
Мисливець повернувся до нього.
— Ви управитель графів де Сен-Ф'якр?
— А ви хто?
— Комісар Мегре з кримінальної поліції.
— Мегре?
Це прізвище чимось уразило управителя, але він не міг швидко дати лад спогадам.
— Вам уже розповіли, що сталося?
— Мені сказали… Я був на полюванні… Але до чого тут поліція?
Він був невисокий на зріст, кремезний, шпакуватий, обличчя вкрило безліч тонких і глибоких зморщок, а очі його сторожко ховалися під кошлатими бровами.
— Мені сказали, що її серце…
— Куди ви йдете!
— Не можу ж увійти до замка в цих брудних чоботях, з рушницею…
З його ягдташа звішувалась голівка кроля. Мегре оглянув будинок, до якого вони прямували.
— Он як! Кухню перебудували…
Управитель підозріливо, з недовірою подивився на комісара.
— Адже минуло добрих п'ятнадцять років! — буркнув він.
— Як ваше прізвище?
— Готьє. Це правда, буцімто пан граф приїхав тоді, коли…
Він говорив якось невпевнено, стримано. І не запрошував Мегре до себе. Готьє рушив до дверей сам.
Проте комісара це не спинило, він увійшов за ним до будинку, повернув праворуч, до їдальні, де пахло бісквітами і старим марком[5], і сказав:
— Залишіться на хвильку, пане Готьє. Вам однаково нема там чого робити, а мені треба про дещо вас розпитати…
— Мерщій! — долинув з кухні жіночий голос. — Це просто жахливо…
Мегре помацав дубовий стіл, оздоблений різьбленими левами. Стіл був той самий. Його продали новому управителеві після смерті батька.
— Може, вип'єте чарку?
Готьє довго вибирав у буфеті, чим почастувати гостя, мабуть, щоб відтягти розмову.
— Що ви думаєте про пана Жана? Як його прізвище?..
— Метейє… Досить пристойна родина з міста Бурж…
— Він дорого коштував графині?
Готьє наливав горілку в чарки і вперто мовчав.
— Що він робив у замку? Мені здається, що як управитель усі справи ведете ви!
— Так!
— Отже?..
— Він не робив нічого… Написав кілька особистих листів… Спочатку вдавав, ніби допомагає пані графині заробляти гроші, завдяки своїй обізнаності з фінансовою справою… Купив якісь цінні папери, та їхній курс упав за кілька місяців… Але він запевняв, що поверне все, і навіть з лихвою, завдяки новому способові фотографування, винайденому одним з його приятелів… Це обійшлося пані графині в добру сотню тисяч франків, після чого приятель зник. Нарешті, до всього цього, була ще комедія з відтворенням кліше… Я в цьому нічого не тямлю… Щось схоже на фотогравюру чи геліогравюру, але набагато дешевше…
— Я бачу, Жан Метейє не дармував!
— Багато галасу даремно… Такий його стиль. Він писав статті до «Журналь де Мулен», і їх друкували з поваги до пані графині… Там він і робив досліди із своїми кліше, а директор не насмілювався вигнати його… За ваше здоров'я!.. Чи не сталося чого між ним і паном графом? — занепокоївся він раптом.