— Змагання? — запитала Катрінка, сміючись. — Будь ласка, говоріть по черзі — я нічого не розумію.
Діти затнулися й гуртом поглянули на Ріхі Корбес, яка зазвичай говорила за всіх.
— Послухай, — сказала Ріхі, — двадцятого, у день народження мевроу[7] ван Глек, відбудуться великі ковзанярські змагання. Це Гільда влаштувала. Найкращому ковзаняреві дадуть чудовий приз!
— Так, — підхопило кілька голосів, — пару прекрасних срібних ковзанів, просто неймовірних! З такими чудовими ремінцями! Так-так, а ще зі срібними дзвіночками й пряжками!
— Хто сказав, що із дзвіночками? — почувся тихенький голосок хлопчика з довгим ім’ям.
— Я так кажу, пане Воост, — відповіла Ріхі.
— Так воно і є…
— Ні, я напевно знаю, що без дзвіночків!
— Ну що за дурниці ти верзеш?!
— Та ні, вони ж зі стрілками…
— А мейнгеєр ван Корбес сказав моїй мамі, що із дзвіночками, — лунало звідусіль із уст збудженої дітвори.
Воостенвальберт Схіммельпеннінк зробив спробу покласти суперечці край:
— Нічого ви не знаєте! Ніяких дзвіночків не буде, вони…
— О! О! — і хор протилежних думок зазвучав знову.
— На ковзанах для дівчат будуть дзвіночки, — спокійно втрутилася Гільда, — а для хлопців призначена інша пара, і на ній збоку вигравіювані стріли.
— От бачиш!.. А що я казав?! — навперебій закричали чи не всі хлопці.
Катрінка спантеличено дивилася на них.
— Хто ж змагатиметься? — запитала вона.
— Всі ми, — відповіла Ріхі. — Ох і весело ж буде! І ти теж, Катрінко, обов’язково! А зараз час до школи, поговоримо про це на великій перерві. Ти ж братимеш участь у змаганнях разом із нами?
Катрінка не відповіла, але, зробивши граціозний пірует і кокетливо кинувши: «Чуєте? Останній дзвінок. Наздоганяйте!» — зі сміхом помчала до школи, що стояла на березі десь за півмилі від дітей.
Всі безладною юрбою кинулися за нею. Але марно — не наздогнати їм ясноокої веселунки. Вона мчала вперед, озираючись раз у раз, і очі її переможно сяяли, а розпущене волосся золотилося на сонці.
Чарівна Катрінка! Вона аж пашить здоров’ям і юністю, вона — саме життя, веселощі й рух! Не дивно, що цієї ночі твій образ дівчинки, яка завжди мчить уперед, промайнув у сновидіннях одного хлопчика. Не дивно, що через багато років, коли ти полетиш від нього назавжди, ця пора здасться йому найпохмурішою в житті.
Розділ IV
Ганс і Гретель знаходять друга
Опівдні наші юні друзі ватагою висипали зі школи, аби годинку потренуватися на каналі.
Вони каталися лише кілька хвилин, як раптом Карл Схуммель, єхидно усміхаючись, сказав Гільді:
— Поглянь, ну й парочка з’явилася! Ото голодранці! Напевне, сам король подарував їм ці «ковзани».
— Вони дуже завзяті, — м’яко промовила Гільда. — Мабуть, важко було вчитися бігати на таких безглуздих обрубках. Знаєш, вони дуже бідні селяни. Хлопчик, напевно, зробив ці ковзани сам.
Карл трохи зніяковів:
— Ти кажеш, завзяті… Можливо… Але поглянь, як вони бігають! Тільки-но розбіжаться, як одразу ж спотикаються. Пам’ятаєш ту п’єсу staccato[8], яку ти недавно розучила? Їм би під цю музику кататися!
Гільда весело розсміялася і поїхала геть. Наздогнавши і промчавши повз невелику групу, вона зупинилася біля Гретель, яка не зводила жадібного погляду з ковзанярів.
— Як тебе звуть, дівчинко?
— Гретель, юфроу[9] — відповіла та сором’язливо. Вони були майже однолітки, але ж Гільда народилася в заможній родині. — А мого брата — Гансом.
— Міцний хлопчина! — весело мовила Гільда. — Можна подумати, що всередині в нього тепла грубка. А от ти, здається, зовсім змерзла. Було б непогано, якби ти вдяглася тепліше, крихітко…
Гретель, у якої більше просто не було чого надягти, змусила себе розсміятися і відповіла:
— Не така я вже й маленька. Мені дванадцять із гаком.
— Он воно як! Пробач, будь ласка. Знаєш, мені майже чотирнадцять років, але я така висока для свого віку, що решта дівчат здаються мені маленькими. Втім, усе це дрібниці. Можливо, ти мене навіть переростеш… Тільки одягайся тепліше, адже дівчата не ростуть, якщо вони постійно тремтять від холоду.
Ганс аж спалахнув, помітивши сльози на очах у Гретель.
— Моя сестра не скаржилася на холод, але зараз і справді зимно… — глянув він зі смутком на сестру.
— Нічого, — сказала Гретель. — Коли я катаюсь, мені тепло, навіть спекотно… Дякую вам за турботу, ви дуже чуйні, юфроу!
— Ні-ні! — заперечила Гільда, дуже незадоволена собою. — Я необережна, жорстока, але я сказала не зі зла. Я тільки хотіла запитати тебе… Тобто… Якщо…