– Мені також більше не лізе, – зітхнув Крамаренко. – Дякую.
– Ну, що ж, – зацвірінькав Дубинський. – Нагодувавши вас як слід, вважаю, що маю право розважитись. Бувайте здоровенькі, діточки.
Він швидко відсунув на потилицю старого кашкета і, засвиставши, зник.
II
Дубинський підійшов до великого двоповерхового будинку майже на околиці міста, переліз через паркан і, притулившись щільно до холодної кам'яної стінки, двічі тихо свиснув.
Тієї ж хвилини одне з вікон на другому поверсі одчинилось і звідтам пролунав жіночий голосок:
– Петер?
– О, моя блакитна мріє!..
– Тс-с-с!.. Драбина там унизу.
Дубинський у темряві налапав драбину, обережно приставив її до стінки і швидко поліз нагору.
Він опинився в невеличкій затишній кімнатці, поцілував хазяйку і нерухомо закам'янів перед столиком, на якому соромливо вмостилася ковбаса в зворушливому сусідстві з печеною картоплею і салом.
Далі між чарівною господинею і Дубинським відбувся такий діалог:
– Півнику, – сяючи очима сказала Маруся, – ти, певне, хочеш їсти?
– Ах, Марусю, – з докором відповів Дубинський, – тільки останній товстошкірий кабан міг би думати про їжу в присутності найяскравішої зірки України, яку тільки напханий до одказу опіумом піп через брак фантазії найменував Марією.
– Ти вже, виходить, вечеряв?
– Ще б пак.
– Що ж ти їв?
– Я їв... гм!.. Ну, мало чого я не їв. Я їв біфштекс, ромштекс, соус пікан, л'оріган...
– Ого!
– Да-с... Був на одному бенкеті... у племінниці японського консула... Там, брат, устриці рікою лилися. Я сам п'ять бокалів випив.
– Здорово! Ну, нам до цього далеко. А жаль. Я хотіла тебе почастувати ось салом, батьки з села прислали, гаряча картопля, ковбаса. Може, хочеш?
– Ах, Марусю, не будь наївною. Хто ж після омарів з ананасами – та сало їсть?
– Ну, що ж робити? Тоді я заховаю.
– Чекай. Не поспішай. Що я хотів сказати? Ага, сидів я там і думав: як ще погано живуть наші бідні студентки.
– Да, не дуже.
– Аяж що кажу? Жахливо живуть! Що вони їдять? Оця, на-
приклад, ковбаса. Це ж отрута, а не ковбаса! Дай-но я для штуки покуштую. Гм! Не розкуштував. Чекай, я ще шматок. Ну да, найкращий спосіб самогубства. От іззім оце останнє кільце – побачимо, чи скоро доведеться викликати негайну допомогу? Гм! Ні, нічого. Не така вже погана ковбаса. Далеко гірша оця картопля. Присунь-но мені картоплину. Од неї, кажуть, за десять хвилин коліт шлунка буває. Спробуємо. А це в тебе сало таке? Ах, Марусю, я дивуюся з тебе! Як ти, культурна людина, можеш їсти сирове сало? В ньому ж спірохетів повно! От я тобі зараз це доведу. Одріж мені шматок. Та ні, не такий, не маленький, більший, більший, ще більший. Ти бачиш, з якою огидою я їм це сало? Другий такий шмат я навряд чи вже й з'їм. От давай спробуємо. Гм... дивно – з’їв. А третій? Що? Більше немає? З'їв усе? Та не мож-же бути! Ну, тоді прибирай всі харчі зі столу, поговоримо про щось більш цікаве. Що таке? Нічого прибирати? Все поїв? От так історія! Ніколи не сподівався. Ну, що ж удієш? Іди, я тебе за те поцілую, моя блакитна мріє, моя найяскравіша зірко України...
… Так починають співати флейти серця, коли замовкають барабани шлунка.
Кілька годин пролинули, мов п'ять хвилин.
– Ого, – сказала Маруся. – Вже десята година. Додому – і то негайно.
– Ну, чого там додому? Ще рано додому, – нерішуче відповів Дубинський, що зручно вмостився на маленькій канапі. – Соромно спати. Треба використовувати кожну хвилину нашого жит...
– Півню, вставай, – суворо наказала Маруся. – Пора.
Дубинський з досадою крякнув («ледачий і лукавий раб»[3]), обережно позіхнув, від чого ніздрі йому неприродно розширились, і спробував удатися до останнього заходу:
– Чекай, зірко, – солоденьким голоском пронявчав він. – Я розкажу тобі надзвичайно цікаву річ. Про двотактовий мотор внутрішнього горіння.
– Півнику, годі. Я хочу спати. Додому.
– Характерним у двотактовому моторі є те, що він зовсім не має клапанів. Їхню роль тут виконує сам поршень. Замість клапанів у стінках циліндра зроблено три дір...
– Петер, я стягну тебе за ноги з канапи.
Дубинський шумно зітхнув і, крекчучи, встав з канапи.
– Прийдеш завтра? – пошепки спитала Маруся, цілуючи його в лоба. – Коли не прийдеш, то я...
– Що ти?
– Ну... я вже щось придумаю, Прийдеш?
– Я не прийду? Ех, Марусю...
– Ну-ну... Я пожартувала. На добраніч.
– До побачення, моя... гм!.. мотоциклетко.
Він виліз на підвіконня, став обома ногами на карниз і, зробивши прекрасній хазяйці привітання ручкою, хотів намацати ногою драбину, але нога безсило повисла в повітрі.
3
Образ із притчі про таланти, яка міститься в Євангелії від Матвія і розповідає про друге пришестя Христа.