Десь загупали двері, пролунав гучний тупіт чиїхось важких ніг – і в кімнату ввалився Дубинський. Радість дзюрчала з нього, мов веселкові струмки з весняних дахів. Він дзвінко ляпнув Рухляка по спині, дав стусана Крамаренкові й, розкидаючи навколо бравурні ноти, дзиґою закрутився по кімнаті.
Це викликало цілу хуртовину обурення з боку похмурих товаришів.
– Кинь строїти дурня, Дубино! Стриба, немов теля, чорт би тебе взяв! Не мала вже дитина, здається. Кретин!
– Хто кретин? – зареготав Дубинський. – Я кретин? А оце ви бачили? Не повилазило вам? Чи, може, ви засліпли й не бачите цього маленького кольорового папірця? Га?
Рухлякові й Крамаренкові здалося, що кімната зненацька заясніла радісним рожевим світлом, і обличчя Дубинського стало привітне-привітне і незвичайно розумне.
За хвилинку величезний Дубинський тиснув у своїх обіймах маленького Рухляка, який руками оповив могутню шию героя, а ногами, мов кільцем, обхопив його тулуб.
– Дубино, милий. Не забув нас.
– Рухляче! – сказав заклопотано й по-діловому Дубинський. – Коли не рахувати старої кішки Марини Мнішек, то ти в цій кімнаті наймолодший. Отже, бери цей огидливий папірець – і лети. Ми з Крамариком покладаємось на твій смак, а головне – нюх. Альон! Одна нога там, друга... теж там.
V
За годину, коли над бенкетовим столом пронісся, здавалося, спустошливий смертоносний смерч, – за годину Дубинський, блакитно посміхаючись, сидів на м'якій канапці. Позаду нього, задоволено крекчучи, лежав гладкий Крамаренко, а збоку затишно вмостився маленький Рухлячок.
Коли Дубинський закінчив своє оповідання про сьогоднішні пригоди, маленький Рухляк встав і, побожно склавши руки на грудях, серйозно сказав:
– Дубино. Дай я поцілую тебе в майбутню лисину. Ти Сократ. Бути тобі головою упродкому![4]
– Ну-ну, – соромливо посміхаючись, відмахнувся Дубинський. – Не будь нахабою, дитя.
– Зайва скромність чи не шкідливіша за пиху, – дидактично сказав Крамаренко. – Тим-то й скажу: ти – молодчага. Дай-но я тебе смикну за вухо. Ану, давай...
– Дитинчата, заспокойтесь.
– А-а... – ласкаво загудів Крамаренко. – Не хочеш? А я смикну. Давай сюди вухо. Раз-раз! Так, виходить, ти з завтрашнього дня викладач, Дубино, га?
– Викладач...
І вперше за цілий цей радісний вечір Дубинський зітхнув так гірко, так болюче, що приятелям зомліли й зупинились серця
– Викладач, Крамарику.
– Тек-с... – тихо сказав Крамаренко. – Ну, що ж удієш?.. Поцілуймо-но, Рухляче, Дубинського в лоба і благословімо його в далеку дорогу: сьогодні кінчилась його молодість.
І, наче підтверджуючи, десь далеко-далеко годинник пробив дванадцяту годину.
(1930)
__________________________
Хвороба Дубинського
Проробивши пів року в Укрості, художник Дубинський, за його власним виразом, своїм звичаєм «запарювався».
Працював він справді «по-звірячому» (його ж таки вираз): спав по чотири-п'ять годин на добу, решту часу – замурзаний, у фарбах, неголений, скуйовджений – метушився по майстерні, покрикуючи на товаришів, з блискавичною швидкістю малюючи десятки плакатів, портретів та карикатур, заражаючи всіх блискавичним темпом роботи.
Продукційність його була воістину дивовижна: за одну добу він виконував те, чого інший не зробив би й за тиждень.
Але відчувши, що наближається час «запарки», коли щіточки падали з рук і сам він хитався перед мольбертом од утоми, Дубинський негайно домагався місячної відпустки (відмовити йому – неможливо) і їхав на провінцію, до маленького районового міста, в гості до своєї заміжньої сестри.
I
Дубинський третій день валявся на ліжкові й, заклавши руки за голову, безглуздо розглядав стелю своєї кімнати. Час від часу він переводив погляд на стіни, шумно й засмучено зітхав. Хвилину лежав без жодних ознак життя, потім знову зітхав не менш засмучено, з тією тільки різницею, що погляд його тепер, як і перше, був прикутий до стелі.
– Петер, обідати! – гукали з суміжної кімнати.
– Кого?
– Іди обідати.
– Господи, – морщився Дубинський, – знов обідати. Ти мені пробач, Варю, – розслаблено говорив він сестрі, що ввійшла до кімнати, – але це якийсь дикий, варварський культ шлунка. Якась скотяча обжерливість. Всі думки, всі прагнення ваші – у шлунку. А жива душа людська, про яку...
Сестра рвучко поверталась і ображено йшла з кімнати.
– Варю! – гукав Дубинський їй услід. – Принеси вже мені, будь ласка, сюди чогось перекусити. Там кілька котлет, чи що. Пару ложок узвару. Не звичайних, ні! Пару ополоників...