Серед руїн
«Непереможний» сів на старанно вибране місце, майже за шість кілометрів на північ від зовнішньої межі так званого «міста». Його цілком непогано можна було оглядати з командної рубки. Враження, що це штучно споруджені конструкції, було навіть більшим, аніж при перегляді світлин супутникового фоторобота. Ребристі, переважно ширші в основі, ніж при верхівці, не однакової висоти, вони тягнулися на багато кілометрів, чорнуваті, місцями виблискуючі металом, але навіть найсильніший бінокль не давав змоги розрізнити деталі; здавалося, що більшість цих будівель дірява, мов решето.
Цього разу металеве потріскування розпечених дюз іще не припинилося, коли корабель висунув зі свого нутра трап і риштування ліфта, оточив себе колом енергоботів, але на цьому не зупинився. В одному місці, розташованому навпроти «міста» (стоячи на рівні ґрунту, його не можна було помітити за низькими узгір’ями), зосередилася в енергетичному полі група розвідувальних машин, до якої приєднався удвічі більший за них, схожий на апокаліптичного жука зі синюватою поверхнею, рухливий випромінювач антиматерії.
Командиром оперативної групи був Роган. Він стояв, випроставшись, у відкритій башті першої розвідувальної машини, чекаючи, коли за наказом, відданим з борту «Непереможного», відчиниться прохід у силовому полі. Два інфороботи на двох найближчих пагорбах вистрелили низку зелених ракет, що не гасли, позначаючи шлях, і сформована у дві шеренги невелика колона на чолі з машиною Рогана рушила вперед.
Машини грали басами двигунів, фонтани піску прискали з-під гумових коліс велетенських механізмів, попереду, за двісті метрів перед чільним розвідником, сунув над поверхнею ґрунту робот-розвідник, схожий на пласку тарілку, що пульсувала аналізаторами, а струмені повітря, котрі викидав з-під себе, збурювали вершки дюн. Це виглядало так, ніби минаючи їх, робот розпалював невидимий вогонь. Курява, піднята експедицією, довго не спадала у спокійному повітрі, й після проходу колони позначала її слід червонястими хмарами. Тіні за машинами ставали чимраз довшими; сонце хилилося до заходу. Колона оминула майже повністю засипаний кратер, що був на шляху, і за двадцять хвилин дісталася до краю руїн. Тут порядок колони змінився. Три автоматичні машини вийшли вперед і засвітили яскраво-сині вогні, сигналізуючи про створення локального силового поля. Дві машини з людьми їхали під рухомим захистом. Через п’ятдесят метрів посувався, ступаючи велетенськими зігнутими ногами, великий випромінювач антиматерії. Коли вони проминули засипану гору чогось, схожого на порвані металеві линви чи дроти, мусили на якийсь час затриматися, бо одна кінцівка випромінювача крізь пісок провалилась у глибину невидимої тріщини. Два арктани зіскочили з чільної машини і звільнили застряглого велета. Колона рушила далі.
Те, що вони назвали містом, насправді зовсім не було схоже на земні поселення. Занурені невідомо на скільки в зибучих пісках, стояли темні масиви з наїжаченими, мов щітка, поверхнями, не схожі ні на що відоме людським очам. Їхні форми, що не піддавалися окресленню, сягали кількох поверхів. У них не було вікон, дверей, навіть стін, одні виглядали мовби хвилясті сітки, переплетені у різних напрямках між собою й густо сплутані, з потовщеннями в місцях з’єднань. Інші нагадували складні об’ємні арабески, що утворювали наче бджолині стільники, котрі взаємно перехрещувались, або решета з трикутними й п’ятикутними отворами. В кожному більшому елементі та в кожній видимій площині можна було побачити щось правильне, не настільки, як у кристалі, але безумовно таке, що повторювалося з певним ритмом, хоча його в багатьох місцях обривали сліди знищення. Деякі конструкції, гранчастої форми, утворені наче з повідрубуваних і густо переплетених гілок (однак ці гілки не мали неправильних ліній, характерних для дерев чи кущів; чи становили частину дуги або дві спіралі, скручені в протилежних напрямках), стирчали з піску вертикально, хоча траплялися й нахилені, що нагадували половину звідного мосту. Вітри, дуючи переважно з півночі, нагромадили на всіх горизонтальних площинах і положистих звивинах летючий пісок, тож звіддалік не одна з цих руїн нагадувала круту піраміду, зрізану при вершку. Однак зблизька її позірно гладка площина виявлялася системою перехрещених прутів з гострими кінцями і де-не-де сплетених лиштв, які затримували своєю густотою навіть пісок. Роганові здалося, що це якісь кубічні й пірамідальні рештки скель, порослих змиршавілою і засохлою рослинністю. Але й це враження зникало на відстані кількох кроків: бо тоді правильність, не характерна для живих форм, видавала свою наявність навіть крізь хаос знищення. Руїни не були, власне кажучи, суцільними, бо в них можна було зазирнути крізь щілини металевих згущень, не були й порожніми чи заповненими вщерть. Звідусюди віяло мертвотою занепаду. Роган подумав про випромінювач, та використання сили не мало жодного сенсу, бо бракувало замкнутого простору, до якого можна було б увірватися. Вихор ганяв між високими бастіонами хмари їдкої куряви. Регулярну мозаїку чорних отворів заповнював пісок, що весь час струменів униз, утворюючи біля їхнього підніжжя мовби копиці мініатюрної лави. Невпинний сипучий шелест супроводжував їх протягом усієї подорожі. Дискові антени, отвори рухливих лічильників Ґейґера, ультразвукові мікрофони й датчики випромінювання мовчали. Чути було лише порипування піску під колесами, уривчасте виття двигунів на підйомах чи на поворотах, коли змінювалося шикування колони; машини навперемін то зникали у глибокій холодній тіні, яку відкидали велетенські споруди, то знову виринали на шарлатово[1] осяяний пісок.
Урешті вони добралися до тектонічної тріщини. Це була щілина завширшки сто метрів, роззявлена, мов бездонна прірва, й очевидно справді глибока, бо її не заповнили навіть водоспади піску, безупинно несені вітром зі схилів до низу. Вони затрималися, і Роган вислав на протилежний бік летючого робота-розвідника. На екрані він стежив за тим, що той угледів телеоб’єктивами, але цей образ нічим не відрізнявся від баченого. Через годину розвідника відкликали назад, і коли той приєднався до групи, Роган, порадившись із Баллміном та фізиком Ґралевим, які сиділи у його машині, зважився на детальніший огляд кількох руїн.
Спочатку він пробував дослідити ультразвуковими зондами, наскільки товстим є шар піску, що вкриває «вулиці» мертвого «міста». Це було марудне заняття. Результати зондувань виявилися різними, мабуть, через те, що скельна основа зазнала внутрішньої декристалізації під час струсу, який викликав цю велику тріщину.
Видавалося, що в цій величезній ночвоподібній заглибині місцевості було десь від семи до дванадцяти метрів піску. Вони повернули на схід, до океану й, подолавши одинадцять кілометрів крутого шляху серед зчорнілих руїн, що ставали чимраз нижчими і чимраз менше виступали з піску, доки не зникли зовсім, дісталися до голих скель. Зупинилися над урвищем, таким високим, що шум хвиль, які розбивались об його підніжжя, долинав до них ледь чутним відголосом. Смуга голої скелі, очищеної від піску, неприродно гладкої, позначала лінію урвища, здіймаючись до півночі низкою гірських вершин, які застиглими стрибками летіли в дзеркало океану.