— За перемогу, — повторив Шульц, — і за здоров’я наших дівчат.
Інгрід поставила чарку.
— Випий, — просила Берта. — Тобі відразу стане легше, і ти про все забудеш. Пам’ятаєш, як ми тоді напилися?
— Облиш! — прикрикнула Інгрід.
Нічого, скоро вона все-таки вип’є, і все скінчиться. Клоссові хотілося, щоб це вже сталося. Він відчував, що йому страшно, — ніколи досі не вдавався до отрути. Якби знав, що іншого виходу немає, волів би застрелити цю дівчину.
Оркестр заграв знову, й Інгрід рішучим рухом потяглася до чарки. І саме цієї миті звуки музики заглушив сигнал повітряної тривоги. Оркестр стих, й на середину зали вийшов літній пан у смокінгу.
— Всім до бомбосховища! — закричав він.
Пари вже юрмилися біля дверей. Долинув глухий гуркіт, а потім почулися постріли. Зенітна артилерія відповідала швидкими чергами. Всі схопилися на ноги. Невипита чарка Інгрід так і лишилася на столику. Клосс, підводячись, штовхнув стіл — коньяк тонесенькою цівкою потік на підлогу.
Вулиці були безлюдні й темні. Клосс звернув на Альбертштрассе, запалив цигарку і глянув на годинник. Наближалася одинадцята. Півгодини тому він попрощався з Інгрід. Після повітряного нальоту провів її додому, але разом з Бертою й Шульцом, та парочка ні на мить не залишала їх самих. Клосс все-таки сподівався, що Інгрід запросить його до себе. Він зайшов разом з нею аж у під’їзд, але, незважаючи на його наполягання, вона погодилася зустрітися з ним тільки завтра.
— Завтра я вже не виступаю, — сказала Інгрід. — Можете запросити мене в кіно.
— У кіно? — не приховував свого розчарування Клосс. Інгрід розсміялася.
— Я можу провести з вами дві години, рівно дві години, але оскільки ви й так мовчите, то…
Вони домовилися зустрітись о пів на сьому біля кінотеатру “Рома”.
Чи міг він чекати до завтра? Ні. Це — великий риск… І Клосс вирішив виконати вирок ще цієї ночі. План був простий. Тільки вже к лихій годині отруту й Арнольдові плани! Такі справи найшвидше вирішує пістолетна куля. Клосс зачекав, поки Берта з Шульцом зникли за рогом Кюрфюрстендамму, намагаючись цим забезпечити собі якесь алібі, не надійне, щоправда, але все-таки алібі, і знову повернувся на Альбертштрассе, до будинку, де мешкала Інгрід. Він не думав, що його запідозрять. Гестапо, напевно, дійде висновку (і матиме рацію!), що це справа рук польської розвідки, бо ніхто не вважає Клосса… А чи й справді ніхто? Не треба недооцінювати ворога. Старий Арнольд, котрий знає Берлін як свої п’ять пальців і який має величезний досвід, сказав:
— Вже кілька днів мені здається, що за мною хтось стежить… Треба змінити систему зв’язку…
Зустрічалися вони в Арнольдовій квартирі, в малесенькій кімнаті на горищі, неподалік від зоопарку. Арнольд працював у пивній на Бісмаркштрассе, але приходити туди Клоссові заборонив, бо це був третьорозрядний ресторанчик, куди заходили переважно робітники і навіть робітники-чужоземці. Клосс лише один раз бачив Арнольда за роботою: літній чоловік, накульгуючи, ставив кухлі пива на дерев’яні столи. Біля шинквасу стояло троє хлопців з нашитою на піджаках літерою “П”. Вони розмовляли по-польському! Клоссові кортіло підійти до них, і він таки наблизився. Удавав, що не цікавиться ними, проте відчув на собі їхні погляди. З ненавистю дивилися на нього всі троє, коли хазяїн пивної вклонився обер-лейтенантові, той зозла крикнув полякам: “Raus!”.[1]
— Ти дуже сентиментальний, — мовив тоді Арнольд. А сьогодні, ніби повертаючись до тієї розмови, сказав. — От я не сентиментальний, я хворий. Якщо вони знайдуть моє кубло, мені вже нікуди буде дітись.
— Треба міняти місця передачі, — запропонував Клосс.
— А хто носитиме цю “бандуру”? — спалахнув Арнольд, втупившись очима в підлогу. — Паскудне це завдання, — мовив раптом він, — я розумію. Але пам’ятай: ти мусиш його виконати. І не думай заперечувати. Панна Інгрід Кельд з нами не панькається… Якби вона хоч що-небудь про тебе або про мене знала…
Чи й справді вона нічого не знає? Центр вважає, що вони з Арнольдом у цілковитій безпеці. Центрові треба вірити. Сам же він не видав себе нічим.
Якщо хтось зустріне його в під’їзді будинку № 21 на Альбертштрассе, завдання не можна буде виконати… Все залежить від талану і випадку. Клоссові не подобалися такі завдання. Він любив тонку, добре підготовлену роботу, але цього разу вибору не було. Мусив діяти сам у чужому, ворожому місті.
У під’їзді не було нікого. Клосс глянув на список мешканців і подумки прочитав: “Гейнц Кетль, квартира 40, п’ятий поверх”. Сходи були широкі, застелені м’якою доріжкою, як годиться в пристойних міщанських кам’яницях. Він наклав на дуло глушник і сховав пістолет у кишеню плаща. Вистрілити і збігти цими сходами вниз? Божевільна думка! Може, все-таки відкласти цю операцію на завтра? Але ж він не застрелить її ні в кінотеатрі, ні на вулиці! Хіба що приготувати шоколад з отрутою? Таж він навіть не знає, чи Інгрід любить шоколад… Для Клосса простір війни обмежився враз кам’яницею на Альбертштрассе, але подумав про тих, що загинули через Інгрід, і міцніше стиснув руків’я пістолета. Він мусить виконати вирок.
Клосс не зробив навіть попередньої розвідки. Він не знав, чи панна Кельд мешкає сама. Вважав, що так… Інакше Шульц сказав би йому про це. На дверях ще й досі висіла візитна карточка “Гейнц Кетль”. “Він загинув у Польщі”, — пригадав Клосс слова Шульца. Кілька місяців тому. Кілька місяців тому зрадила й Інгрід. Чи є між цим якийсь зв’язок? Коли навіть і є, то це вже не має ніякого значення. Клосс не збирався вдаватися в психологію: він збирався вбити.
Натиснув на кнопку дзвінка. Довго тривала по ньому тиша, нарешті почулися кроки, клацнув замок. Клосс зняв запобіжник, готовий у будь-яку мить вихопити зброю з кишені. Він вирішив вистрілити, не заходячи до квартири. Відчинила літня жінка в халаті й нічному ковпаку. Голос у неї був різкий, схожий на чоловічий:
— Ви до кого? — спитала вона.
Цього Клосс не чекав. Він мовчав, через силу приходячи до тями.
— Це, мабуть, до мене, фрау Шустер, — почув він голос Інгрід. Вона ще й досі в тій самій темній сукні, в якій він бачив її в ресторані. Фрау Шустер буркнула щось собі під ніс і відійшла від дверей. Проте до кімнати не пішла, і Клосс відчував на собі її пильний і неприязний погляд.
— Це ви?! — здивувалася Інгрід. — Ви все ж таки сміливі. — В її тоні не було гніву, скоріше гордовите вдоволення.
Клосс заговорив швидко й недоладно. Що він мусив Ще раз її побачити, що дуже цього прагнув…
— Ви помилилися, — рішуче перебила Інгрід. — Ми домовилися з вами зустрітися завтра біля кінотеатру. Я, власне, повинна б на вас розгніватись і не вибачати… — Вона кивнула на прощання головою, не подавши руки.
У під’їзді стояв вахтер, уважно дивлячись на Клосса. Обер-лейтенант подумав: коли б він застрелив Інгрід, цей чоловік повідомив би в гестапо його детальний портрет. Погано підготовлена операція дуже часто призводить до провалу — це елементарне правило конспірації майже завжди підтверджується.
Завдання, однак, ставало дедалі важчим. Ця фрау Шустер, напевно, господиня або родичка Гейнца Кетля, неодмінно знатиме про завтрашнє рандеву Клосса з Інгрід. Що ж робити? Треба обміркувати план, який би лишив його поза підозрою. Але на думку нічого не спадало…
Клосс поволі йшов по Альбертштрассе, потім опинився на широкій вулиці, обсадженій деревами.
Завиваючи сиреною, промчав поліційний автомобіль. Клосс побачив будинок, відмежований од тротуару залізною огорожею. Біля входу стояв вартовий у мундирі СС. Клосс знав цей будинок. Це була резиденція берлінського гестапо. Клосс пам’ятав прізвища і знав у обличчя багатьох людей, що працювали в цьому будинкові, часом бачив їх на нарадах у командора.
Гауптштурмфюрер Мюллер… Напевно, саме він організовує операції, в яких бере участь Інгрід Кельд. То досвідчений працівник контррозвідки, холодний і жорстокий, йому довіряє сам Кальтенбруннер. Було б помилкою недооцінювати такого ворога. Клосс багато дав би за те, аби довідатися, що знає і що замишляє гауптштурмфюрер Мюллер. У берлінському гестапо не було, однак, нікого з наших; була колись, правда, Ельзі, він пам’ятав цю молоду веснянкувату блондинку. Вона співробітничала з Арнольдом. Дівчина проковтнула ампулу з ціаністим калієм, коли Мюллер знайшов у її сумочці копії секретних документів.