Авжеж, цей заюшений кров’ю чоловік був оберстом Вайшекером, якого Клосс упізнав по м’якому профілю.
Він перегорнув кілька аркушів і знайшов зізнання оберста, який пишався тим, що він, найстаріший гітлерівець серед офіцерів, брав участь ще у Мюнхенському заколоті. А зараз і справді “співав”. Не лише визнавав себе винним, а й оббріхував інших.
На мить Клоссові аж ніби стало жаль цього клубка понівечених м’язів, яким став презентабельний ще недавно оберст, але він згадав про триста п’ятнадцятирічних хлопчиків із Катовіц, про масові вироки військового суду, що ним керував фон Вайшекер. Засуджених було багато, але вирок завжди однаковий: шибениця.
Клосс, який, здавалося б, достатньо всього надивився, здригнувся Усі: Штукгардт, Ліпке, Келлер, втягнені в машину “кривавого Макса”, Дібеліуса, визнавали геть усе. Вони робили наклепи на “спільників”, протоколи рясніли від кількості названих ними осіб, що стануть уже завтра чи післязавтра предметом “обробки” спеціалістами типу Льозе. Лише Груберові пощастило: напередодні арешту він загинув од руки солдата однієї з підпільних організацій. Найдивніше, що навіть ця випадкова з погляду їхньої роботи смерть відіграла свою роль. Дібеліус, власне, дійшов висновку, що учасники змови вирішили стратити Грубера, щоб не віддати його під арешт. Потім почали гарячково шукати убивць, аби ствердити свою гіпотезу, та, на щастя, серед багатьох випадково затриманих не знайшли нікого, хто міг бути причетним до цієї акції.
Працювали з поспіхом. Тепер уже тільки Клосс допитував Вонсовського, щоправда, завжди в присутності стенографіста, але, незважаючи на все, він ухитрявся підсовувати графові різні пропозиції. Льозе тим часом узявся “витискати правду” з арештованих на підставі зізнань Вонсовського та інших, які по черзі видавали одне одного.
Коли на другий чи третій день під час зізнань Вонсовський назвав прізвище Вірлінгера, Клосс перелякався, що передав куті меду. Льозе (вони тоді ще допитували Вонсовського удвох) почав голосно сопти. А стенографіст, який доти зі скрупульозністю й бездумністю автомата записував усе, не виявляючи ніякої цікавості, зараз був явно настраханий. Він зламав один за одним три олівці й змушений був попросити зачекати, щоб знову приготуватись до роботи. Хто ж бо не чув про генерала Вірлінгера, про якого гітлерівські газети писали як про “героя Балканської кампанії”, якому сам фюрер прикріплював дубове листя до хреста з діамантами? Клосс умить жахнувся: увесь майстерно розроблений сценарій операції розсиплеться, бо хтось нагорі збагне, що малоймовірно, щоб цей старий прусський генерал, затятий мілітарист, міг бути у змові проти фюрера, з рук якого на нього сипалися лише милості. Коли, рапортуючи Дібеліусові, Клосс висловив свою думку, піддаючи сумніву зізнання Вонсовського, а отже, перекреслюючи й свій план, бо на мить безнадійно завагався, то почув, що йому не варто завдавати собі зайвий клопіт.
— Що ближче до фюрера, то більше у нього ворогів, — афористично висловився Дібеліус.
За чотири дні всі німецькі газети, а також нікчемний “Кур’єр варшавський”, вмістили на перших шпальтах у жалобній рамці фото сухорлявого дідуся з моноклем у оці. Генерал Вірлінгер — з глибоким співчуттям повідомляло ОКВ[2] — загинув од кулі російських бандитів десь під Смоленськом.
Машина працювала на повних обертах.
Клосс закрив теку з протоколами і подивився на годинник. Льозе спізнювався, щось мало його затримати. А Клоссові, проте, хотілося, щоб сьогодні на допиті Вонсовського був присутній гауптштурмфюрер. Він щойно довідався, яку роль відіграв його шеф у ліквідації грецького руху Опору, й збирався використати кілька документів, знайдених під сталевим щитком американського стільця у кабінеті Вонсовського.
Двері відчинилися. На поріг ступив Льозе. За мить, ніби тільки й чекали на нього, есесівець привів Вонсовського.
Інший, здоровань, приніс кавник і чашку. Клосс показав Вонсовському на постійне місце — глибоке крісло у кутку кімнати, слухаючи тим часом пояснення Льозе. Його спершу викликав до себе Дібеліус і наказав перевезти сьогодні Вонсовського до абверівської в’язниці.
— Справді? — здивувався Клосс. — Я нічого про це не знаю.
— Це нібито погоджено з Райнером, — буркнув Льозе. — Цей наказ шефа його захопив зненацька: він не звик, щоб Дібеліус добровільно випускав кого-небудь із рук. — Зрештою, Вонсовським зараз тільки ти займаєшся — він буде в тебе під рукою
Постукав стенографіст, за мить він уже сидів біля свого столу й, чекаючи на допит, гострив олівці.
— Я вперше відчуваю таку турботу про себе, — сказав Клосс, не приховуючи свого похмурого настрою. Він не кривив душею. Йому справді не подобалося це рішення начальства. Може, вони щось відчули? Він замислився. То добре, тим краще, грати — так грати. А вголос запитав у Льозе: — Це пусте. Як твої справи?
— Ліпке впертий. Коли прийшов до тями, відмовився од попередніх показань. Але не хвилюйся…
— Я не хвилююсь, — Клосс подивився на Вонсовського. Граф сидів на своєму стільці, тримав у губах згаслу сигару і дивився на краєчок сірого зимового неба за вікном. “Невже хоче тікати? — злякався Клосс. — Забув, що він на п’ятому поверсі?”
Але Вонсовський, ніби відчув, про що думає Клосс, відвів погляд од вікна, налив у чашку кави, покуштував її.
— Минулого разу кава була краща, — сказав Вонсовський. Своїм спокоєм він знову вразив Клосса.
— Ти сказав мені по телефону, що хочеш щось з’ясувати, — озвався Льозе. — Давай, я страшенно змучений.
— Атож, — відповів Клосс. Він поглядом подав знак стенографістові і звернувся до Вонсовського: — Мене зацікавила, графе, одна суперечність.
— У моїх свідченнях? — здивувався Вонсовський. — Це дивно. Я добре все обміркував.
— Непослідовність у ваших свідченнях, — Клосс ушнипився в папери, — і в протоколі трусу в будиночку у Вонсові в день вашого арешту. Отож, штандартенфюрер Макс Дібеліус і присутній тут гауптштурмфюрер Адольф Льозе твердять у протоколі, що в схованці вашої ванни знайшли долари й касети з плівкою.
— Я це підтвердив.
— Знаю, — відповів Клосс. — Ідеться про суму грошей. Коли ви згодились говорити, то визнали, що були там десять тисяч доларів і плівки.
— Так, — сказав граф, — дві перев’язані стрічками пачки по п’ять тисяч доларів кожна. У стодоларових купюрах.
— Брехня, — втрутився Льозе. — В обох пачках було п’ять тисяч. Ви, мабуть, помиляєтеся, Вонсовський.
— Я не можу помилятись. Обидві пачки привезла мені в день арешту людина, якій я цілком довіряю. Це не перша передача, яку я отримав з її рук. Тому й так міг би довіритися, але задля формальності я перерахував одну пачку. В ній було п’ятдесят стодоларових купюр.
— Я не можу помилятись, — сказав Льозе. — Приїхавши до Варшави, я одразу перерахував обидві пачки, в них було разом п’ять тисяч доларів. До того ж… — завагався він, — до того ж вони були в моєму портфелі, який я весь час мав при собі.
— Облишмо поки цю справу, — сказав Клосс. Він помітив, як Льозе завагався, зерно сумніву посіяно, треба дати йому час прорости. — У мене є ще одна неясність, пане Вонсовський. Три дні тому ви визнали, що повідомлення до Відня, до начальника штабу віденського гарнізону, ви переслали у вересні через одного свого приятеля. Наступного ж дня ви уточнили, що посилка містила докладні інструкції для віденської групи змовників на випадок вдалого замаху на життя нашого фюрера. Ви не звернули увагу на одну подробицю.
— Я все сказав.
— А проте — ні. Ви замовчали прізвище кур’єра. Коли під час трусу у вашому кабінеті я, сидячи на вашому знаменитому стільчику, переглядав папери, мені попало до рук кілька конвертів з адресами. Допомогти вам?
— Ця людина, — повільно почав Вонсовський, вдивляючись в обличчя Клосса, ніби хотів угадати відповідь, — ця людина, — повторив він, — не знала, що везе. — Він явно вагався. Майже не помітний для стороннього спостерігача кивок голови, зроблений обер-лейтенантом Клоссом, був знаком для Вонсовського викласти все. Проте він справді був неабияким актором. Вирішив подратувати Клосса.