Феннел хижо вищирив зуби:
— Я дістану вам той клятий перстень. Але якщо так багато залежить від мене, чому б не обговорити додаткової винагороди?
— Я подумаю про це, коли отримаю перстень. А тепер набирайтеся!
Феннел поглянув на єгиптянина, але Шалік уже тягнувся до телефону. Коли шеф почав набирати номер, Феннел підвівся і вийшов до внутрішньої кімнати, де щось друкувала Наталі Норман. Навіть не глянувши на неї, бандит рушив у коридор, до ліфта.
Коли Лью пішов, а Наталі переконалася, що Шалік розмовляє по телефону, вона вимкнула прихований магнітофон і витягнула бобіну.
Ґеррі зачинився в телефонній кабінці й подзвонив до Тоні. Дівчина відразу відповіла.
— Ми святкуємо, крихітко, — сказав він. — Я голодний. Зустрінемося в «Реберній залі», біля «Карлтон Таверс», рівно за годину, — і Ґеррі поклав слухавку, обірвавши задоволений писк.
Він знав, що на збори потрібно дати Тоні годину, не менше. Вона одягалася повільно й ліниво. Ще не дійшовши до «Реберної зали», молодик уже добре набрався, випивши чотири горілки-мартіні[7] в барі готелю «Королівські вежі».
Кен Джонс залишив його, сказавши, що йде на побачення з дівчиною. Вони зупинилися в залюдненому вестибюлі готелю, і Джонс запитав:
— Що ти про все це думаєш?
— Робота як робота, а гроші непогані, — відповів Ґеррі. — Ми з тобою, відчуваю, поладнаємо. Та з Феннел ом...
Джонс усміхнувся.
— Тобі-то чого хвилюватись? У тебе красуня й гелікоптер. А ось Феннел у мене.
— Будь із ним обачним.
— Та звісно. Що ж, до зустрічі в понеділок. Веселого тобі гоцання на ліжку, — гмикнув Джонс і вийшов у вологу холодну ніч.
Тоні мала чудовий вигляд. Вона прийшла до «Реберної зали», коли Ґеррі вже ледь не увірвався терпець.
— Я вмираю з голоду, — поскаржився він. — А ти спізнилася!
— Знаю, солоденький, але я нічого не могла вдіяти, — вона кліпнула довжелезними віями. — Тобі подобається?
Тепер, після знайомства із Ґеєю Десмонд, Тоні Байт ураз здалася Ґеррі маленькою, трішки вульгарною і не такою вже й привабливою.
— Ти неймовірна, — чотири мартіні надали його голосу переконливості.
Вони зайшли до ресторану. Коли сіли за столик, Тоні запитала:
— То як, отримав роботу?
— Гадаєш, ми б тут були, якби не отримав?
— Давай щось замовимо і ти мені все розкажеш, іде?
— Не кажи «іде». Так тільки американські бізнесмени кажуть.
Тоні гигикнула.
— Господи, я ж теж помираю з голоду! Пропоную щось швиденько замовити.
Саме підійшов метрдотель. Ґеррі замовив дюжину устриць, півпляшки «Шаблі», яловичину по-шотландськи, печену картоплю в мундирах і пляшку «Батає» 1961 року. На десерт вирішили взяти лимонний сорбет.
— Мммммм! — муркнула Тоні. — Мабуть, це неймовірна робота. Ти хоч розумієш, на які гроші за це все влетиш?
— То й що? Хіба я того не вартий? — Ґеррі запустив руку під стіл, намагаючись під прикриттям скатертини дотягнутися до міні-спідниці Тоні, але дівчина стиснула ноги.
— Містере Едвардс! Ви мене дивуєте! — відказала вона.
Ґеррі прибрав руку.
— Я й сам собі постійно дивуюся, міс Байт.
Подали устриці.
— Ну, розкажи, що це за робота, — сказала Тоні, витягуючи товсту устрицю з мушлі. — Господи, як же я обожнюю устриць!
— Не будь жадібною, — мовив Ґеррі, запихаючи устрицю до рота. — Не гарно, коли молода й сексуальна дівчина говорить так ненаситно.
— Стули пельку! Розкажеш про роботу чи ні?
— Нічого складного нема. Я їду до Наталю. А оскільки твої знання з географії не кращі за мої, скажу, що Наталь — це десь у Південній Африці. Кататиму на гелікоптері американську фотомайстриню, щоб вона могла зробити світлини диких тварин. Це замовлення на три тижні, й гроші пропонуються дуже непогані.
Тоні так і не поклала устриці до рота. Вона уважно поглянула на Ґеррі, який старанно не піднімав на неї очей.
— Вона? Тобто ти три тижні літатимеш джунглями із жінкою?
— Ну, так, — безтурботно відказав Ґеррі. — Тільки не починай. Я бачив її. Їй сорок п’ять років, і вона виглядає наче вагітна. Постійно всіх плескає по спині й колупається в зубах після їжі.
Тоні зиркнула на нього.
— Звучить жахливо.
— Правда ж? Але гроші пропонують хороші, крім того, могло би бути й гірше. Вона могла мати дерев’яну ногу й бороду.
Тоні кивнула та з’їла ще одну устрицю.
— Цілком імовірно.
Запала довга мовчанка, поки офіціант прибирав зі столу, і ще довша, коли він подавав яловичину.
Ґеррі зиркнув на обличчя Тоні й скривився. «Дідько! — подумав він. — Вона знає, що я брешу. І що мені тепер робити?»
Він м’яко мовив:
— Тоні, люба, ти про щось задумалася?
— А мала б? — вона й не глянула на нього, зосередившись на яловичині. — У них тут найсмачніша яловичина у світі.
— Ну, не у світі. Пригадую, у Гонконзі...
— До дідька Гонконг. Скажи мені, скільки тобі платять за те, щоб ти возив вагітну даму джунглями.
— Я не казав, що вона вагітна. Вона схожа на вагітну. Це не одне й те саме.
— Скільки?
— Три тисячі доларів, — збрехав Ґеррі.
— Що ж, дуже непогано. То тебе не буде три тижні?
— Так.
Тоні продовжувала їсти. Розгублений вираз її очей занепокоїв Ґеррі.
— Я чув, що Наталь — доволі цікавий, — сказав він. — Може видатися непогана мандрівка.
— Можливо, спробуємо насолоджуватися вечерею, Ґеррі? Я в «Реберній залі» вперше.
— А я гадав, що ми й так нею насолоджуємося. Ти намагаєшся розіграти мелодраму?
Вона кліпнула довгими віями, а тоді зосередилася на печеній картоплі.
— Давай ми будемо насолоджуватися хоча б чимось, якщо компанія одне одного нам не приносить втіхи.
Її слова таки зіпсували Ґеррі вечерю. Він нетерпляче відсунув тарілку й запалив цигарку. Тоні їла повільно, підкреслено смакуючи яловичину. Обоє мовчали, доки вона не доїла, а коли офіціант прибрав тарілки, Ґеррі запитав:
— Що за муха тебе вкусила, Тоні? Це ж мало бути святкування.
— Я люблю сорбети. Королева Вікторія подавала сорбети своїм перегодованим гостям, щоб вони продовжували обжиратися.
— Не знав, що ти така освічена, любонько. Я запитав, яка муха тебе вкусила.
Принесли лимонні сорбети. Охоплений люттю, Ґеррі тицьнув цигарку просто в лід.
— То он як ви насправді почуваєтеся, містере Щедрість? — запитала Тоні, поклавши сорбет до симпатичного ротика.
— Слухай, Тоні, не знаю, що на тебе найшло, та це вже починає діставати.
— Невже? — вона поклала ложку. — Ґеррі, любий, а я все запитую себе: як оце я дожилася до того, що коханець мені бреше. Це починає набридати.
Вони поглянули у вічі одне одному.
— Жінки, які вміють помічати мою брехню, також обридають мені, — повільно відказав Ґеррі.
— Ну от і все, — Тоні безсило розвела руками. — Дідько, я все одно люблю тебе. Забираймося звідси додому, займемося коханням.
Не повівши й бровою, Ґеррі розрахувався одним із п’ятдесятидоларових подорожніх чеків, які видав Шалік.
У таксі Тоні, відсівши від нього, поклала ноги на відкидне сидіння.
— Фотограф... Вона неймовірна, так? — запитала Тоні. — Ґеррі, любий, не бреши мені. Скажи як є.
Він поглянув на вогні вулиць і на дощ, що тарабанив об тротуар, а тоді зітхнув.
— Гаразд... Так, вона неймовірна.
Крихітне гарненьке личко Тоні спотворив біль.
— Ти повернешся, Ґеррі?
— Тоні, дивись...
— Я запитую, чи повернешся ти до мене.
Він завагався, думаючи про жінку з каштановими кучерями, що ніяк не виходила йому з голови.
— Не знаю.
— Що ж, дякую за щирість.
Вона підсунулася ближче й ковзнула в його обійми.
7
Горілка-мартіні — класичний алкогольний коктейль. Улюблений напій Джеймса Бонда і Вітні Г’юстон.