Скажімо, після стилоса йде очеретина (сопілка), бо де слово — там пісня; після «спритників-пальців», що витанцьовують по сопілці, окраса пальця — перстень; потім — ключ, яким теж орудують пальці; за ним — така ж залізна річ — ланцюг; потім — крівля (черепиця); над крівлею — дим; далі, зрозуміло, — хмара; з хмари — дощ, сніг, лід… Після ширших, мов у вікно побачених, обріїв (ріка й риби; корабель), раптом — щось невидиме: ціп’ятко в яйці; за ним (усе ж бо з яйця!) — усілякі створіння, від плазунів (гадюка) — й до міфічного кентавра. Після різноманітних рослин та продуктів (мука, зауважмо, — після жорен; гроші — після гральної кісточки), всіляких знарядь праці, предметів побуту, іншого всякого-різного — знову ж проступає виразна сув’язь, своєрідна «деградація» (дослівно: сходження східцями вниз): канатоходець, що балансує між життям і смертю; тінь, що асоціюється із потойбічним світом; ехо, що є тінню голосу; сон, «брат смерті»; врешті — саме ім’я людини, що на могильній плиті, на пам’ятнику…
Зауваживши циклічність у композиції «Загадок», відкриємо для себе й те, що вони, хай непомітно, але позначені присутністю багатьох інших античних авторів, передусім Горація. Це ж він, співець золотої середини, нагадував поетам частіше повертати стилос (Saepe stilum vertas); він у перших рядках «Поетичного мистецтва» зображує гідну хіба що сміху істоту, в якій людська фантазія поєднала непоєднувальне: голову людини — з шиєю коня, ще й з хвостом риби, а далі й пір’ям повкривала ті «звідусіль позбирані члени». У такому ключі — й загадка про кентавра (XXXIX), який «щось одне і щось не одне» — як протилежність акцентованій у Горація засаді, що будь-який твір, хай який складний, мусить бути у своєму задумі чимось простим і єдиним (simplex et unum); так у природі, так — у винаходах людини, яка в усіх своїх мистецтвах наслідує природу. Він же, Горацій, назвав свої твори «дрібничками» (nugae): «…nescio quid meditans nugarum…» (щось там обдумуючи зі своїх дрібничок) — і, наче відлуння, у Симфосія: про ці ж «nugae» (жарти, дрібниці) — у сьомому рядку «Передмови»; тут же — й афористична ремінісценція з Горацієвої сатири (II, 3, 40): «Між нерозумних свій ум виставлять напоказ — нерозумно».
Не хизувався автор «Загадок» і вишуканістю вірша (головне у загадках — простота і стислість). І все ж то тут, то там зауважуємо виразні сліди притаманних для класичного вірша засобів — звукопису, гри слів, повторів, антитез, протиставлень, наскрізної гармонії, як це у загадці про лисицю:
Перший рядок до того ж обрамлений антитезою: exiguum — maius (дрібне — велике). Стилістичні особливості латинського вірша в перекладі, зрозуміло, не завжди вдається відтворити повною мірою.
Але тут не місце для філологічних досліджень. Важливо з’ясувати для себе, що Симфосій (про нього, на жаль, не маємо жодних відомостей) був людиною освіченою. Його «Загадки», — дарма що сам автор висловлюється про них у «Передмові» аж надто скромно й іронічно, — можна прочитувати у широкому контексті тогочасної, загалом античної літератури[1]. Самі ж вони, якщо судити зі стилю письма й віршової техніки, писані десь у IV чи на початку V ст. після P. X. (є й інше припущення: кінець II — початок III ст.). Не вдаючись і в ґенезу античної загадки, зауважимо лишень, що тут, окрім слідів народної загадки, спостерігаємо зв'язки з епіграматичним жанром, передусім, з епіграмами Марціала (зокрема, з т. зв. «ксеніями», подарунками), де та чи інша річ промовляє від першої особи, з гумором і тонким дотепом, скажімо: «Нині — я довгий пасок, а відчуєш у лоні своєму / Плоду солодкий тягар — буду коротким тоді»; є щось і від коротких байок Федра; знайдемо щось спільне й з «Дистихами» Катона, де теж чимало від народної мудрості: «Скромно бери з гамана, хоч до дна ще наче й далеко: / Довго його набивав, а порожнім — стане він миттю» (теж — крок до загадки: «Що довго повніє, а скоро — порожніє?»). Є тут і «вчені» загадки, де потрібні знання і міфології, й історії; є «філологічні», й «кулінарні», є одна цифрова головоломка (XCVI) тощо…
І все ж навіть найпростіша, найприземленіша загадка несподівано поведе нас від буденного, конкретного — до міркувань, належних філософській сфері. Вчитаймось, наприклад, у третій рядок загадки «Мітла» (LXXIX): «Як посувають мене, так і я, що діткну, — посуваю» (людина посуває мітлу, мітла — якусь річ на землі, а та — ще якусь; а що спонукає рух людини?). Так несподівано дійдемо до арістотелівської фізики, до пошуків нерухомого першоджерела, що для філософа й було Богом… Візьмімо вже згаданий ланцюг (V): він в'яже, але й сам є очевидним в'язнем (сув’язь заліза). Спадає на думку й ще грецькими трагіками започаткована морально-етична проблема «бути й видаватися»: ланцюг видається могутнім, а він насправді — в'язень, сув’язь залізних кілець. Так і владарі: будь-кого можуть кинути до в'язниці, але й самі вони — в’язні своїх же обов’язків. Як Агамемнон у трагедії Евріпіда «Іфігенія в Авліді». Як можновладець у Шевченковій «Катерині» (відлуння цієї ж теми): «Єсть люде на світі — / Сріблом-злотом сяють, / Здається, панують, / А долі не знають — / Ні долі, ні волі!» (вони — невільники, в'язні). Або пила (LX), яка вгризається залізними зубами в дерево, але спожити нічого не може; її доля — постійно вгризатися; вона, сказав би Горацій, «magnas inter opes inops» — серед великих статків — у нестатках (цю ж, що у Горація, гру слів використовує й Симфосій: inopem mе copia reddit — ХСІІІ)…
1
Звідси й популярність «Загадок» Симфосія і в пізньоантичну добу: чимало з них вплетено в текст читаної в Середньовіччі «Повісті про Аполлонія Тірського» (латиномовна версія втраченого грецького оригіналу з III ст. після P. X.). У нові часи «Загадки» Симфосія, хоча дещо призабуті, все ж знаходять своїх видавців, зокрема, у Франції (кінець XVI ст.), згодом у Німеччині, в інших краях. Наш переклад здійснено за: «The Hundred Riddles of Symphosius» (Вудсток, Вермонт, 1912); перекладач брав до уваги й інші видання.
Частково загадки Симфосія опубліковані у книзі: «Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії» (Львів: Піраміда, 2012).
У нашому виданні текст «Загадок» подано в повному обсязі і в новій редакції перекладача.