Мене дуже схвилював цей лист, і я раз у раз подумки до нього повертався. Я не знав, що відповісти Тому. Я закохувався — і розкохувався — і певною мірою був закоханий у своїх пацієнтів (той тип любові, або ж співчуття, що навчає проникливості). Я не вважав, що кислота відіграла значну роль у розширенні мого світобачення, хоча знав, що її роль у житті Тома була вкрай важливою.[271] (Незважаючи на заінтригованість фактом, що леводопа, яку я давав пацієнтам-постенцефалітикам, часом викликала подібні ефекти до тих, яких зазнавав я після вживання ЛСД чи інших наркотиків.) Попри те, я розумів, що визначну роль у моєму саморозвитку зіграв психоаналіз (я проходив інтенсивну терапію починаючи з 1966 року).
Коли Том заговорив про розвиток здатності до співпереживання у тридцятирічному віці, я не міг не зацікавитися, чи подумав він тоді й про себе самого, зокрема про зміни в собі і своїй поезії, які можна простежити у «Моїх сумних капітанах» (коли збірка побачила світ, йому було тридцять два). Пізніше він написав про неї: «Збірку розділено на дві частини. Перша — вершина мого колишнього стилю — ритмічна й раціональна, проте у ній, можливо, починає увиразнюватися людяність. У другій частині цей людський порив набуває… нової форми, що практично неминуче спонукає до розвитку нових тем».
У двадцятип’ятирічному віці я вперше прочитав «Відчуття руху», і поруч із красою образів і довершеністю форм мене зачепив майже ніцшеанський акцент на волі. Коли я вже ближче до сорока заходився писати «Пробудження», то суттєво змінився, і Том також. Тепер в мені більше відгукувалися його нові вірші з широким спектром тем і гамою почуттів, і ми обидва радо лишили ніцшеанство позаду. З настанням 1980-х років, коли ми вже перетнули п’ятдесятирічну межу, Томова поезія, не втрачаючи досконалості у формі, стала вільнішою і м’якшою. Безперечно, свою роль тут зіграла втрата друзів: надіслана Томом «Елегія» здалася мені найсильнішим і найзворушливішим віршем серед усіх, що він коли-небудь писав.
Мені подобалося відчуття історії і предків у Томовій поезії. Часом воно було явним, як, наприклад, у «Вірші на честь Чосера» (він мені його надіслав у 1971 році у вигляді новорічної листівки), а найчастіше — прихованим. Інколи я уявляв, що саме Том був Чосером, Донном, лордом Гербертом, який опинився в Америці, у Сан-Франциско у другій половині XX століття. Цей дух предків, прабатьків був невід’ємною частиною його роботи, і він часто покликався на інші джерела або ж запозичував щось в інших поетів. Без втомливих наполягань на «оригінальності» він, тим не менше, завжди перевтілював усі запозичення в процесі роботи. Пізніше Том міркував над цим в автобіографічному есеї:
Я маю розглядати свою творчість як невід’ємну частину взаємодії зі світом. Однак у своїй поезії чимало наслідую інших. Я навчаюся чого можу у того, в кого можу навчитися. Я багато черпаю з читання, тому що ставлюся до нього серйозно. Це частина мого загального досвіду, і більша частина моєї поезії ґрунтується саме на ньому. Я не прошу вибачення за те, що вдаюся до наслідувань… Становлення як унікальної поетичної особистості не було моїм першочерговим зацікавленням, і я тішуся з чудової зауваги Еліота, що мистецтво — це втеча від особистості.
Коли зустрічаються старі друзі, існує небезпека, що вони говоритимуть переважно про минуле. Ми з Томом обоє виросли на північному заході Лондона, нас обох евакуювали під час Другої світової війни, ми гралися у Гемпстед-Гіті, випивали у «Джек Стро Касл» — ми обоє були синами своїх сімей, шкіл, часів і культур. Це зумовлювало між нами певний зв’язок і давало змогу час від часу обмінюватися спогадами. Але значно важливіше було те, що ми обоє потрапили на нову землю, в Каліфорнію 1960-х, визволені з минулого. Ми пускалися у подорожі, розвивалися і зазнавали змін, які неможливо було цілком передбачити чи проконтролювати, ми постійно були в русі. У вірші «Стрімголов», який Том написав, коли йому було двадцять з гаком, є такі рядки:
271
Том докладно описав це в автобіографічному есеї «Моє життя дотепер»: «Більше не модно вихваляти ЛСД, але я не маю жодного сумніву, що він відіграв критично важливу роль для мене як для людини і як для поета… Кислотна подорож є розмитою, відкриває тобі численні можливості, і ти прагнеш нескінченного».