Я не збирався ставити Ларрі якийсь «діагноз» попри те, що тоді я вільно оперував термінами психіатрії. Усе, що мені спадало на думку, це те, наскільки він був позбавлений любові, турботи й стабільності, наскільки йому не вистачало уваги, і дивувався, як Ларрі взагалі вижив суто фізично. Хлопець був дуже розумним і значно краще за мене поінформованим про поточні події. Він шукав старі газети й читав їх від першої до останньої шпальти. Завзято й невтомно міркував над усім, що прочитав чи почув, нічого не приймаючи на віру.
Ларрі не планував влаштовуватися на роботу, і я вважав, що це свідчить про своєрідну цілісність. Він був рішуче налаштований уникати безцільної зайнятості, був економним і міг жити й навіть заощаджувати кошти зі своєї скромної допомоги.
Він цілі дні проводив у прогулянках і для нього не було нічого незвичайного в тому, щоб пройти 30 кілометрів від свого помешкання в Іст-Вілиджі до мого будинку на Сіті-Айленд. Часом він лишався ночувати на тахті в мене у вітальні, а якось у глибині холодильника я виявив кілька важезних брусків — це були золоті злитки, які Ларрі купував упродовж багатьох років. Він сховав їх у моєму будинку, відчуваючи, що тут вони будуть у більшій безпеці, аніж у його квартирі. Він говорив, що золото — єдине майно, якому можна довіряти в мінливому світі. Акції, цінні папери, земля, витвори мистецтва можуть вмить втратити цінність, але золото (яке він називав «елемент 79», щоб зробити мені приємність) завжди лишатиметься в ціні. Навіщо йому працювати, якщо він може жити, насолоджуватися свободою і незалежністю без цього? Мені подобалася сміливість і прямолінійність його слів, і я відчував, що це одна з найвільніших душ із тих, кого я знав.
Ларрі − відвертий і приємний на вдачу, чимало жінок вважали його привабливим. Він упродовж кількох років був одружений з однією габаритною жіночкою з Іст-Вілиджа, проте одного дня сталося жахливе: її вбили головорізи, які ввірвалися до їхньої квартири в пошуках наркотиків. Наркотиків вони не виявили, проте Ларрі потім виявив її тіло.
Він харчувався переважно хлібом і молоком, а через потрясіння, пов’язане із загибеллю дружини, тепер не хотів нічого, окрім молока. Його почала переслідувати фантазія про навколосвітню подорож із величезною жінкою, яка заколисує його, як немовля, і дозволяє смоктати свої груди. Я в житті не чув такої наївної фантазії.
Часом я не бачив Ларрі по кілька тижнів чи й місяців, бо не знав, як із ним зв’язатися. Тоді він неочікувано з’являвся знову.
Він, як і його батько, страждав на алкоголізм — алкоголь запускав у його мозку якісь згубні саморуйнівні процеси. Ларрі про це знав і зазвичай уникав спиртного. Наприкінці 1960-х ми раз-другий вживали разом кислоту, і він полюбляв на задньому сидінні мотоцикла приїздити зі мною до моєї кузини Кеті, однієї з доньок Ела Кеппа, яка жила в окрузі Бакс. Кеті страждала на шизофренію, але вони з Ларрі розуміли одне одного на інтуїтивному рівні й між ними сформувався надзвичайний зв’язок.
Гелен, як і всі мої друзі, також обожнювала Ларрі — це була абсолютно незалежна людина, свого роду сучасна, міська версія Торо.[275]
У Нью-Йорку я познайомився з кількома своїми американськими двоюрідними братами й сестрою — Кеппами (спершу вони носили прізвище Кеплін і насправді були троюрідними). Найстаршим серед них був Ел Кепп — художник-гуморист. Він мав двох молодших братів — Бенса, також художника-гумориста, та Елліотта — художника й драматурга, а ще сестру Маделін.
Я чудово пам’ятаю перший седер у родині Кеппів, що я відвідав у 1966 році. Мені тридцять два, а Луїс Ґарднер, чоловік Маделін, був моложавим сорокавосьмирічним красенем з прямою поставою і військовою виправкою. Він — полковник запасу й архітектор. Луїс сидів на чільному місці й керував седером, Маделін на протилежному боці, а між ними — надзвичайне зібрання членів родини — Бенс, Елліотт і Ел з дружинами. Діти Луїса й Маделін, коли не треба було ставити чотири запитання чи шукати афікоман,[276] носилися по всьому дому.
Ми всі тоді були у розквіті сил. Ел продовжував створювати комікс Li’l Abner і лишався улюбленцем читачів, якого читали і яким захоплювались у всій Америці. Елліотта, найвдумливішого з усіх братів, шанували за есеї та п’єси. Бенс (Джером) горів творчою активністю, а улюблениця братів, Маделін, стояла у центрі цього всього. Усі вони любили блискуче, невтримно говорити, часом мені здавалося, що Маделін — найбільша інтелектуалка серед них; інсульт, що спричинив у неї афазію, стався через багато років[277].
275
Генрі Девід Торо (Henry David Thoreau, 1817–1862) — американський письменник, мислитель, натураліст, суспільний діяч. Упродовж кількох років жив у лісі в хатині, яку побудував сам і самостійно забезпечував себе усім необхідним для життя.
276
Афікоман — шматочок маци, який, за єврейським звичаєм, з’їдали останнім наприкінці седеру. Під час седеру половину маци ховають, потім діти шукають її, а той, хто знайшов, отримує приз.
277
Цей інсульт стався, коли Маделін було близько п’ятдесяти років. Відтоді вона потерпала від афазії до кінця життя, але при цьому була такою дотепною, стильною та оригінальною, що надала мовним розладам нового значення.