«Ніби як Аляска» — це історія Дебори, пацієнтки, що упродовж двадцяти дев’яти років перебувала у якомусь вкрай дивному, недосяжно-замороженому стані. Одного дня вона прокидається і не розуміє, скільки їй років і що з нею трапилося. Сивоволосу жінку поруч із нею вона вважає якоюсь кузиною чи «тіткою, з якою я ніколи не зустрічалася», а коли Дебора дізнається, що це її молодша сестра, до неї приходить приголомшливе усвідомлення дійсності.
Пінтер ніколи не бачив наших пацієнтів і не дивився документальний фільм за «Пробудженнями», однак прототипом Дебори явно була моя пацієнтка Роуз Р. Я уявив, як Роуз читає цю п’єсу й говорить: «Боже! Та це ж про мене!». Я зрозумів, що Пінтер якимось чином осягнув більше, аніж я написав; незбагненним чином, інтуїтивно зрозумів глибшу правду.
У жовтні 1982 року я поїхав на прем’єру вистави у Національному театрі Лондона. Роль Дебори блискуче виконала Джуді Денч. Мене вразила як її гра, так і правдоподібність Пінтерового задуму, оскільки Денч, як і Пінтер, ніколи не спілкувалася з пацієнтами, які страждають на постенцефалітичний синдром. Насправді вона розповіла, що Пінтер заборонив їй це під час підготовки до ролі: він вважав, що вона має витворити образ Дебори винятково з тексту його п’єси. Грала вона дивовижно. (Однак пізніше Денч таки подивилася фільм і поспілкувалася з деякими постенцефалітиками у лікарні Гайлендз. Після цього я зрозумів, що її виконання ролі було хоч і реалістичнішим, але не таким дивовижним. Напевно, Пінтер мав рацію).
Аж до тієї миті я сумнівався щодо драматичного втілення своєї книги чи чогось іншого, «заснованого на» ній, зробленого «за матеріалами» чи «за мотивами» моєї роботи. Також думав, що «Пробудження» — річ справжня, а все решта, безсумнівно, буде «несправжнім». Як воно може бути справжнім за відсутності прямого безпосереднього досвіду спілкування з пацієнтами? Однак п’єса Пінтера показала мені, як великий митець може перетворити, переосмислити дійсність. Я відчував, що Пінтер дав мені стільки ж, скільки і я йому: я створив йому реальність, а він створив для мене реальність у відповідь.[286]
Коли у 1986 році я був у Лондоні, до мене звернувся композитор Майкл Наймен і запитав, як я поставлюся до «камерної опери», заснованої на заголовній історії з книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Я відповів, що не можу такого уявити, на що він сказав, що мені це й не потрібно — він уявлятиме. Насправді він уже це зробив — наступного дня він приніс мені партитуру й розповів про лібретиста, якого мав на думці — Крістофера Роуленса.
Я детально обговорив із Крісом історію доктора П. й зрештою сказав, що не можу погодитися на оперу без схвалення його вдови. Я запропонував Крісу з нею зустрітися і делікатно довідатися, як вона поставиться до можливого створення опери (вони з доктором П. самі були оперними співаками). Зрештою у Кріса і місіс П. склалися дуже теплі, сердечні стосунки, і в його опері вона грає значно більшу роль, аніж у моїй історії. І все ж я дуже хвилювався у день, коли у Нью-Йорку мала відбутися прем’єра опери. Місіс П. була в залі, і я раз у раз поглядав на неї й від страху неправильно витлумачував усі зміни у її виразі обличчя. Після вистави вона підійшла до нас із Майклом та Крісом і сказала: «Це честь для мого чоловіка». Я страшенно зрадів: завдяки цьому відчув, що ми не скористалися ситуацією й не витлумачили її хибно.
У 1979 році до мене звернулися двоє молодих кінопродюсерів — Волтер Паркс і Ларрі Ласкер. За кілька років до того на курсі з антропології в Єлі вони читали «Пробудження» та сподівалися на їхній основі зняти художній фільм. Вони відвідали Бет-Авраам, зустрілися з багатьма пацієнтами з постенцефалітичним синдромом, і я дав їм дозвіл на написання сценарію. Упродовж наступних кількох років я від них нічого не чув.
Вже майже забув про цей проект, коли через вісім років вони знову вийшли зі мною на зв’язок і повідомили, що саму книгу й заснований на ній сценарій прочитав Пітер Вейр, якого дуже зацікавила ідея режисури фільму. Вони надіслали мені сценарій молодого сценариста Стіва Заілляна, який надійшов на Гелловін 1987 року, якраз напередодні зустрічі з Пітером Вейром. Мені текст страшенно не сподобався, особливо вигадана сюжетна лінія, у якій лікар закохується у пацієнтку, і про це я безапеляційно заявив наступного дня Вейру. Він, звичайно, був приголомшений, проте з розумінням поставився до моєї точки зору. Кілька місяців по тому він самоусунувся від проекту, мотивуючи це тим, що бачить усі можливі «рифи й обмілини» і не певен, що впорається як слід.
286
Відтоді я мав те саме відчуття і щодо інших творів, основою для яких служили мої книги — перш за все блискучих постановок Пітера Брука L’Homme Qui… в 1993 році й «Долини подиву» в 2014-му, а також балету за мотивами «Пробуджень» на музику Тобіаса Пікера.