Упродовж наступного року сценарій пройшов через низку вдосконалень — Стів, Волтер і Ларрі працювали над створенням продукту, що відповідатиме книзі й пережитому пацієнтами досвіду. На початку 1989 року мені повідомили, що за режисуру фільму візьметься Пенні Маршалл і вона навідається до мене разом із Робертом де Ніро, який гратиме роль пацієнта Леонарда Л.
Я не був цілком певен щодо того, як ставлюся до сценарію, позаяк хоч до певної міри він і був спрямований на дуже близьке до реальності відтворення подій, у ньому також наявні кілька побічних сюжетних ліній, що були повністю вигаданими. Я мусив відмовитися від думки, що цей фільм будь-що є «моїм»: сценарій не мій, фільм не мій, і я не можу впливати на більшість речей, пов’язаних із ним. Було не зовсім легко собі в цьому зізнатися, але зрештою я відчув полегшення. Я матиму змогу давати поради й консультації, стежити за медичною й історичною достовірністю, зроблю все від мене залежне, щоб фільм мав достовірну відправну точку, проте не буду змушений відчувати за нього відповідальність.[287]
Шалене бажання Роберта де Ніро заглибитись у предмет зображення і дослідити його у найменших деталях є легендарним. Я ще ніколи не бачив, щоб актор вивчав свій образ і в результаті цього дослідження сам ставав образом.
До 1989 року майже всі пацієнти з постенцефалітичним синдромом у Бет-Авраамі померли, однак дев’ятеро ще лишалися у лікарні Гайлендз у Лондоні. На думку Боба, важливо було їх навідати, тож ми поїхали туди разом. Упродовж багатьох годин він спілкувався з пацієнтами й робив аудіозаписи, які потім міг ретельно вивчити. Мене вразила його здатність до спостереження і співпереживання. Гадаю, пацієнти самі були зворушені свого роду увагою, яку їм зрідка приділяли раніше. «Він справді спостерігає за тобою, зазирає просто у тебе, — наступного дня поділився зі мною один із них. — Ніхто після доктора Пердона Мартіна такого не робив. Він намагався зрозуміти, що насправді з тобою відбувається».
Повернувшись до Нью-Йорка, я зустрівся з Робіном Вільямсом, який мав зіграти лікаря — мене. Робін хотів побачити мене в дії, у взаємодії з пацієнтами на кшталт тих, з якими я працював у «Пробудженнях», тож ми подалися до «Малих сестер» нужденних, де перебували на леводопі двоє пацієнтів з постенцефалітичним синдромом, за якими я спостерігав упродовж кількох років.
Декілька днів по тому Робін прийшов зі мною до Бронкс-стейту. Ми провели кілька хвилин у дуже збуреному геріатричному відділенні, де з півдесятка пацієнтів галасували й усі гуртом ексцентрично щось розповідали. Коли ми їхали назад, Робін раптово вибухнув дивовижним відтворенням того, що побачив у відділенні — він бездоганно наслідував кожен голос і стиль поведінки. Він блискуче вловив і тримав у пам’яті ці різноманітні голоси й розмови, а тепер відтворював їх, чи практично був одержимий ними. У Робіна ця здатність миттєво вхоплювати й відтворювати почуте й побачене, здатність, для якої «наслідування» було б надто слабким означенням (тому що ці імітації сповнені чутливості, гумору й креативності), була надзвичайно розвинена. Проте, як я потім зрозумів, це лише перший крок його акторського дослідження.[288]
А невдовзі я виявив, що і сам є предметом його вивчення. За кілька зустрічей він почав дзеркально відтворювати деякі мої манери, поставу, ходу, мовлення — усе, що я дотепер робив неусвідомлено. Бентежно було бачити себе у цьому живому дзеркалі, але мені подобалося проводити час із Робіном, кудись їздити, ходити разом обідати, сміятися з його блискучого, жвавого гумору й дивуватися його знанням.
За кілька тижнів, коли ми про щось теревенили на вулиці, я прийняв позу, яка, як мені говорять, є типово задумливою. Раптом я усвідомив, що Робін стоїть у точнісінько такій же позі. Він не просто наслідував мене, він сам став мною — це було неначе раптово здобути молодшого близнюка. Нас обох це дещо стурбувало, і ми вирішили, що між нами має бути якийсь простір, щоб він міг створити власного персонажа, який, можливо, де в чому опирався б на мене, але мав би власне життя й особистість.[289]
287
Усі актори, які мали грати пацієнтів із постенцефалітичним синдромом, детально переглянули документальний фільм «Пробудження», що став первинним візуальним джерелом для художнього фільму разом із кілометрами плівки «Супер 8» і аудіозаписами, які я робив самотужки у 1969-му і 1970 роках.
Документальний фільм ніколи не транслювали за межами Сполученого Королівства, і випуск голлівудського фільму здавався ідеальною нагодою, щоб запропонувати його Службі суспільного мовлення. Проте «Коламбіа пікчерз» наполягли на тому, щоб ми цього не робили. На їхню думку, це відволікатиме від «автентичності» художнього фільму — абсурд!)
288
Це нагадало мені, як за кілька років до того до мене прийшов Дастін Гоффман, який вивчав роль людини-аутиста у фільмі «Людина дощу». Ми зустрілися з моїм молодим пацієнтом-аутистом у Бронкс-стейті, а тоді пішли на прогулянку до ботанічного саду. Я говорив із Гоффмановим продюсером, а сам Гоффман ішов за нами на кілька кроків позаду. Раптом мені здалося, що я чую свого пацієнта. Вражено озирнувся і побачив, що це Гоффман про щось говорить сам із собою, проте голосом мого пацієнта, при цьому рухаючись, як він, граючи роль.
289
Упродовж наступних двадцяти дев’яти років ми з Робіном стали добрими друзями, і я оцінив — не менше за його блискучі дотепи й раптові, вибухові імпровізації — його начитаність, глибину розуму й людяність.
Одного разу під час того, як я виступав із лекцією в Сан-Франциско, якийсь чоловік з аудиторії поставив мені дивне запитання:
— Ви англієць чи єврей?
— І те, й інше, — відповів я.
— Так не може бути, — заперечив він. — Ви маєте бути або тим, або іншим.
Робін, який був присутній в аудиторії, під час обіду, що відбувся потім, нагадав про цей епізод, і рафінованою англійською, по-кембриджськи поставленим голосом упереміш з ідишем і єврейськими афоризмами блискуче продемонстрував, як можна насправді бути і англійцем, і євреєм. Шкода, що ми не записали цей дивовижний момент.