До лютого 1990 року ми всі виснажилися: позаду було чотири місяці зйомок, не кажучи вже про місяці досліджень, що передували їм. Проте нас активізувала одна подія: на майданчик прийшла Ліліан Тай, остання на той момент жива пацієнта Бет-Аврааму з постенцефалітичним синдромом — вона мала грати саму себе у сцені з Бобом. Що вона думала про несправжніх постенцефалітиків довкола? Чи актори складуть цей іспит? Коли вона зайшла, на майданчику запанувало відчуття побожного трепету — всі впізнали її з документального фільму.
Того вечора я записав у щоденнику:
Скільки б актори не занурювалися в роль, не ототожнювали себе з образом, вони просто грають роль пацієнта, а Ліліан має бути такою до кінця своїх днів. Вони можуть вислизнути зі своїх ролей, а вона не може. Як вона тоді почувається? (А що відчуваю я з приводу того, що Робін грає мене? Для нього це тимчасова роль, для мене — довічна).
Поки Боб уявляв і приймав застиглу дистонічну позу Леонарда Л., Ліліан Т., яка сама застигла, підвела пильний критичний погляд. Що Боб, граючи застиглого пацієнта, думає про Ліліан, яка стоїть заледве в метрі від нього і направду є такою? І що вона, направду така, думає про нього — того, хто грає цю роль? Вона щойно підморгнула мені й ледь помітно підняла палець догори — це означає: «Усе чудово, він усе вловив! Він справді розуміє, що це таке».
Подорожі
Був період, коли мій батько подумував про кар’єру невролога, але потім вирішив, що загальна практика буде «справжнішою», «цікавішою», оскільки завдяки їй він матиме глибший зв’язок із людьми та їхніми долями.
Він до останнього зберігав цю величезну цікавість до людей: коли татові виповнилося дев’яносто, ми з Девідом благали його піти на відпочинок чи принаймні припинити їздити на домашні виклики. Він відповів, що візити додому — це «серце» медичної практики, і що він радше припинить робити щось інше. Від дев’яноста до майже дев’яноста чотирьох батько замовляв на день мікротаксі, щоб і далі їздити на виклики.
Були родини, які він лікував упродовж кількох поколінь і часом приголомшував якогось молодого пацієнта, говорячи: «Ваш прадід у 1919 році мав подібну проблему». Не гірше за тіла своїх пацієнтів він розумів і те, що було в них усередині, і вважав, що не можна лікувати одне без іншого. (Направду, люди часто відзначали, що вміст холодильників своїх пацієнтів він знав не гірше, ніж нутрощі їхніх тіл).
Для своїх пацієнтів він часто був не лише лікарем, а й другом. Ця невичерпна цікавість до всього життя пацієнтів зробила його, як і маму, неперевершеним оповідачем. Батькові медичні історії полонили нас у дитинстві й зіграли свою роль у тому, що ми з Маркусом і Девідом пішли стопами батьків у медицину.
Татко також усе життя пристрасно захоплювався музикою. Він завжди страшенно любив концерти, а найбільше йому був до вподоби Віґмор-хол — вперше потрапив туди ще у юності (коли той називався Бехштейн-хол). Тато ходив на концерти по два-три рази на тиждень аж до останніх місяців свого життя. Він відвідував Віґмор-хол довше, аніж хтось міг пригадати, і в останні роки став не менш легендарним, аніж дехто з виконавців.
Майкл у сорок п’ять років став ближчим до татка після смерті мами й часом ходив із ним на концерти, чого ніколи раніше не робив. Після вісімдесяти у тата значно прогресував артрит, і він був радий, що Майкл складає йому компанію, а Майклу, напевно, було легше допомагати старому батькові з артритом, аніж самому почуватися хворим, залежним сином-пацієнтом у батька-лікаря, як це, вочевидь, часто траплялося у минулому.
Упродовж наступних десяти років Майкл провадив відносно стабільне (хоча навряд чи можна було назвати його щасливим) існування. Було знайдено оптимальний рівень вживання транквілізаторів, що дозволяло тримати його психози під контролем і водночас не провокувати значного негативного впливу. Майкл і далі працював розсильним (звичайних і, як він знову вважав, таємних відправлень), знову полюбляв бродити Лондоном (хоча «Дейлі воркер» і, як він висловлювався, «все це» тепер було у минулому). Він аж надто сильно усвідомлював своє становище і в моменти найпохмурішого настрою, бувало, казав: «Я приречена людина». Хоча було в цьому і щось месіанське: він був «приречений», як усі месії. (Якось до нього навідався мій друг Рен Весчлер і поцікавився його справами, на що Майкл відповів: «Я у жалюгідному становищі». Рен був спантеличеним, і Майкл змушений був пояснити, що так називалися деякі камери у Лондонському тауері[290] — вони були такі маленькі, що люди не могли в них ані стояти, ані лежати — не могли прийняти жодної зручної пози).
290
В оригіналі гра слів: словосполучення «жалюгідне становище» і назва відповідного різновиду камер у Лондонському тауері англійською звучать як