Іван з цілковитим здивуванням витріщився на мене:
— Звідки ви це знаєте?
— А… Просто натрапив у якійсь книзі, — недбало відповів я, проте насправді здивувався не менше за нього. Я не мав жодного уявлення, яким чином, чи, радше, коли саме я так стрімко й неусвідомлено всотав цю інформацію. Це було наслідком дивного стимулювання амфетаміном.
Під час навчання в резидентурі моє особливе зацікавлення викликали рідкісні, часто спадкові захворювання — ліпідози, пов’язані з порушенням ліпідного обміну, коли в клітинах мозку накопичується надмірна кількість жирів. Мене дуже схвилювало відкриття, згідно з яким ці ліпіди можуть накопичуватися ще й у нервових клітинах на стінках травного каналу. Воно уможливлювало діагностику подібних хвороб навіть до появи щонайменших симптомів шляхом біопсії не мозку, а прямої кишки, що є набагато менш травматичною процедурою. (Я читав перший звіт про це у «Британському хірургічному часописі»). Для того, щоб поставити діагноз, потрібно було лише дослідити один нейрон, насичений жирами. Я зацікавився, чи можуть інші захворювання, наприклад хвороба Альцгеймера, спричинити зміни у нервових клітинах травного каналу, і чи можна їх у такий самий спосіб виявити на дуже ранніх стадіях. Я розвинув (адаптував) спосіб «очищення» стінок прямої кишки так, щоб вони ставали майже прозорими, а забарвлюючи нервові клітини у метиленовий синій[173] можна було побачити десятки нервових клітин під час слабкого збільшення у мікроскопі, примножуючи шанси на віднаходження якихось аномалій. Розглядаючи предметні скельця, я схилився до думки і переконав керівника, Івана, що можна зафіксувати зміни у нервових клітинах прямої кишки — сплетіння нервових волокон і тільця Леві,[174] що слугували ознакою хвороб Альцгеймера й Паркінсона. Я честолюбно міркував про важливість наших відкриттів, гадав, що це стане проривом у неврології, неоціненним способом діагностики. У 1967 році ми подали на розгляд реферат доповіді, яку розраховували представити на конференції Американської неврологічної академії, що мала невдовзі відбутися.
На жаль, на цьому етапі усе пішло не так, як гадалося. Виявилося, що нам потрібно ще чимало інших матеріалів, окрім кількох біопсійних аналізів прямої кишки, але ми не мали змоги їх роздобути.
Продовжувати дослідження ми не могли, тож разом з Іваном почали міркувати над тим, чи варто забирати попередньо підготовлений реферат. Зрештою вирішили не забирати, гадаючи, що дослідженням цієї теми займуться інші фахівці, і майбутнє все розставить на свої місця. Так і вийшло: «відкриття», яке, як я думав, дасть мені змогу заявити про себе як про невропатолога, виявилося артефактом.[175]
Я мав квартиру у Ґринвіч-Віллиджі, і якщо дороги не засипало снігом, їздив на роботу до Бронкса мотоциклом. Підсідельної сумки я не мав, але ззаду мотоцикла була міцна підставка, на якій я міг за допомогою еластичних пасів надійно закріпити потрібні речі.
У рамках свого проекту з нейрохімії я мав видобувати мієлін — жирову речовину, що вкриває великі нервові волокна, сприяючи швидшій передачі ними нервових імпульсів. Тоді лишалося багато відкритих питань: чи є мієлін у безхребетних (якщо його можна було видобути), чи відрізнявся він за структурою чи складом від того, що вкривав нервові волокна хребетних? За піддослідних тварин я обрав дощових черв’яків. Вони мені завжди подобалися, до того ж мали величезні нервові волокна, укриті мієліновою оболонкою, крізь які стрімко передавалися імпульси — це їм давало змогу у разі небезпеки пересуватися рвучкими широкими рухами. (Через це я десять років тому вирішив працювати саме з дощовими черв’яками для вивчення демієлінізувальних наслідків ТОКФ).
У саду коледжу я влаштував черв’якам справжній геноцид: для отримання пристойної проби мієліну потрібні були тисячі піддослідних тварин. Я почувався немов Марія Кюрі, яка обробляла тонни уранініту, щоб отримати дециграм чистого радію. Став справжнім експертом у розсіканні нервового стовбура та церебрального вузла єдиним швидким рухом, готуючи густу драглисту масу, багату на мієлін, до розділення на фракції та центрифугування.
Я ретельно нотував усе в лабораторному журналі — грубому зеленому фоліанті, який я часом брав із собою додому, щоб увечері над ним помізкувати. Це стало для мене фатальним. Якось уранці я проспав і, поспіхом збираючись на роботу, недостатньо міцно закріпив на багажнику свій дорогоцінний журнал, у якому містилися докладні експериментальні дані за дев’ять місяців, і коли я мчав швидкісною автомагістраллю Крос-Бронкс, він вислизнув з-під ослаблених пасків і злетів з підставки. Зупинившись на узбіччі, я побачив, що шаленим потоком журнал аркуш за аркушем рве на шмаття. Я зробив дві чи три спроби метнутися на проїжджу частину, щоб дістати його, та зважаючи на щільність і швидкість транспортного потоку, це було божевіллям. Тож усе, що мені лишалося, — безпорадно спостерігати, як вилітають останні аркуші з мого журналу.
173
Метиленовий синій — органічний барвник, що використовується як забарвлювальна речовина у мікроскопії, в аналітичній хімії, а також для забарвлення деяких видів тканин.
175
Артефакт (у медицині) — явище, що спостерігається під час дослідження об’єкта, що йому не властиве і спотворює результати дослідження.