Діставшись лабораторії, я втішав себе тим, що принаймні маю сам мієлін, який можу дослідити, розглянути під електронним мікроскопом і відновити таким чином деякі втрачені дані. Упродовж наступних тижнів мені вдалося значно просунутися в роботі, і я дещо підбадьорився, попри деякі інші неприємності — наприклад, коли я угвинтив імерсійний об’єктив мікроскопа крізь кілька незамінних скелець.
Ще гірше, на думку мого керівника, я примудрився накришити гамбургером не лише на лабораторному столі, але й в одній із центрифуг, яку використовував для очищення мієлінових зразків.
А потім мене спіткав остаточний і незворотний удар: я загубив мієлін. Він просто зник — можливо, я помилково змів його у смітник — не знаю як, але цей крихітний зразочок, на збирання якого знадобилося десять місяців, безповоротно зник.
Було скликано нараду: ніхто не заперечував моїх здібностей, але і мої вади ніхто спростувати не міг. Керівники цілком дружелюбно, проте жорстко сказали: «Сакс, ви становите загрозу для лабораторії. Чому би вам не займатися прийомом пацієнтів — так від вас буде менше шкоди». Отаким був ганебний початок моєї клінічної кар’єри.[176]
Янгольський пил — що за чарівна, мелодійна назва! Хоча й оманлива, тому що її наслідки можуть бути далеко не такими чарівними. Почавши у 1960-ті безрозсудно вживати наркотики, я готувався спробувати практично все, і, знаючи мою невгамовну, небезпечну цікавість, один друг запросив мене на «вечірку» янгольського пилу, що мала відбутися на котромусь із горищ Іст-Віллиджа.
Я трохи запізнився, вечірка вже розпочалася. Дійство, що постало переді мною, коли я відчинив двері, було таким сюрреалістичним, таким абсурдним, що чаювання у Божевільного Капелюшника[177] у порівнянні з цим могло здатися втіленням пристойності й здорового глузду. Усередині було з десяток людей — збуджених, розчервонілих, дехто з них мав запалені очі, дехто заточувався під час ходьби. Якийсь чолов’яга видавав пронизливі верескливі звуки, стрибаючи по всій кімнаті довкола меблів — певно, уявляв себе шимпанзе. Інший — «приводив до ладу» свого сусіда, визбируючи на його руках уявних комах. Ще один — випорожнявся просто на підлогу й грався з фекаліями, пальцем малюючи на них візерунки. Двоє з присутніх не рухалися, перебуваючи у заціпенінні, а ще один — кривлявся та верз казна-що — якусь незв’язну мішанину, що була схожа на «словесний салат», характерний для шизофренії. Я зателефонував до екстреної служби порятунку — усіх, хто був на вечірці, забрали до Белв’ю, причому декому довелося провести в лікарні не один тиждень. Я був надзвичайно радий, що запізнився і не спробував цього янгольського пилу.
Пізніше, працюючи невропатологом у Бронксі, я стикався з випадками, коли янгольський пил (фенциклідін, або РСР) вводив людей у стани, схожі на шизофренію, що часом безперервно тривали цілими місяцями. У багатьох із них відбувалися напади, а в значної кількості енцефалограма суттєво відрізнялася від норми як мінімум упродовж року після вживання наркотику. Один із моїх пацієнтів убив свою подружку, перебуваючи разом із нею під дією РСР, а потім узагалі не пам’ятав про це. (Задовго після того я описав цей заплутаний трагічний випадок і його не менш заплутані й трагічні наслідки у книзі «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха».)[178]
РСР ввели в обіг у 1950-ті роки як знеболювальний препарат, але до 1965-го його в медицині вже не використовували через важкі побічні ефекти. Більшість галюциногенів в основному впливають на серотонін, що є одним із численним мозкових нейромедіаторів, проте РСР, на кшталт кетаміну, послаблює медіаторну дію глутаміну, і його дія є набагато небезпечнішою і тривалішою, ніж в інших галюциногенів. Відомо, що він є причиною структурних пошкоджень і хімічних змін у мозку пацюків.[179]
Літо 1965 року було для мене надзвичайно складним і небезпечним, оскільки між завершенням резидентури в Каліфорнійському університеті й початком нового етапу у Коледжі Ейнштейна я мав у своєму розпорядженні цілих три бездіяльних місяці.
176
Я, мабуть, ніколи особливо й не сподівався досягти успіху в дослідницькій роботі. У 1960 році в листі до батьків, які цікавилися можливістю дослідження із психології у Каліфорнійському університеті я писав: «Можливо, я надто імпульсивний, надто ледачий, надто незграбний і навіть надто несумлінний, щоб стати хорошим дослідником. Усе, що мені насправді подобається, це говорити… читати й писати». Також я процитував листа, якого якраз отримав від Джонатана Міллера. Говорячи про себе й нас із Еріком, він написав: «Мене, як Веллса, зачаровують перспективи й деморалізує реальність науково-дослідної діяльності. Єдиний простір, у якому ми рухаємося спритно та граційно — це ідеї і слова. Наша приязнь до науки — вкрай книжна».
178
Сакс, Олівер. Чоловік, який прийняв дружину за капелюха. — К.: Наш формат, 2016.
179
Хтось може подумати, що використання янгольського пилу з метою розваги завершилося у 1960-ті, утім, переглядаючи останні доступні дані Управління боротьби з наркотиками, я побачив, що не пізніше ніж 2010 року понад 50 тисяч молодих людей і школярів потрапляли до служб порятунку після вживання РСР.