Я напружено працював із редактором, упорядковуючи ілюстрації та список літератури, і до весни 1969 року все було готово. Проте коли 1969-й, а за ним і 1970 рік минули, а книга так і не побачила світ, у мені почало наростати розчарування і лють. Зрештою у мене з’явився літературний агент, Іннес Роуз, яка трохи натиснула на видавців — врешті-решт книгу видали в січні 1971 року (хоча у вихідних даних на титульному аркуші зазначений 1970-й).
Із нагоди виходу книги у світ я поїхав до Лондона. Як завжди, перебував на Мейпсбері, 37, і в день публікації до мене у спальню увійшов батько з останнім номером «Таймс» у руках. Він був блідий і увесь тремтів. Налякано промовив: «Про тебе пишуть у газетах». Там був дуже хороший огляд-рецензія, у якому мою книгу назвали «продуманою, авторитетною, блискучою» чи ще якось так. Однак якщо батька щось непокоїло, це все не мало значення: я вчинив щось неприпустиме, безрозсудне, таке, що ледь не межує з криміналом, своєю появою на газетних шпальтах. У ті часи з медичного реєстру Великої Британії могли виключити за будь-які потурання таким чотирьом «гріхам»: пиятиці, згубним звичкам, подружній зраді й рекламі. Батько вирішив, що рецензію на «Мігрень» у неспеціалізованій пресі можна розцінювати як рекламу. Я відкрився ширшому загалу, вийшов із тіні. Водночас він завжди відігравав, чи принаймні так йому здавалося, «скромну роль». Його знали й любили пацієнти, сім’я, друзі, але ця пошана та визнання ніколи не виходили у зовнішній світ. Я ж перетнув межу, порушив кордони, і він хвилювався за мене. Власне, я мав подібні відчуття, і тоді часто прочитував слово «видання» як «вигнання». Я побоювався, що при спробі щось видати мене виженуть із медичних кіл, але писати я мусив. Ця суперечність фактично розривала мене навпіл.
Для батька було вкрай важливо мати добре ім’я, «шем — тов», і мати повагу серед інших людей — важливіше за будь-яке світове визнання чи владу. Він завжди був дуже скромним і навіть недооцінював себе, применшував той факт, що серед інших був непересічним діагностом, і фахівці часто запитували його думку з приводу найзаплутаніших випадків, знаючи, що він має надзвичайну здатність ставити неочікувані діагнози.[186] Але він почувався захищеним і спокійно-щасливим, виконуючи свою роботу, займаючи свою нішу в цьому світі, користуючись доброю репутацією, добрим іменем. Він сподівався, що всі його сини, чим би ми не займалися у житті, також заслужать собі добру славу й не зганьблять ім’я Саксів.
Попри те, що батько так стривожився, прочитавши рецензію у «Таймс», його думка поступово почала змінюватися, коли він побачив схвальні відгуки також у медичних виданнях — зрештою, у «Британському медичному журналі» та «Лансеті», заснованих ще у XIX столітті лікарями й для лікарів. Гадаю, на цьому етапі він почав розуміти, що, напевно, я написав пристойну книгу й недарма так наполегливо домагався, щоб вона побачила світ, хоч це й вартувало мені роботи (а якби Фрідменові повноваження були сумірні його погрозам, то й будь-якої неврологічної посади в усій Америці).
Мамі книга сподобалася від самого початку, і вперше за багато років я відчув, що батьки на моєму боці, і вони визнають: їхній навіжений син-відступник після стількох років безрозсудного неналежного способу життя ступив нарешті на правильну лікарську стежку — все ж таки є у мені щось хороше.
Батько, який раніше, применшуючи власну важливість, у жартівливій манері говорив про себе як про «чоловіка видатного гінеколога Елізи Ландау» або «дядька Абби Евена», тепер почав називати себе «батьком Олівера Сакса».[187]
Гадаю, я недооцінив батька так само, як він сам себе недооцінював. Я був здивований і глибоко зворушений, коли за кілька років після його смерті головний рабин Британії Джонатан Сакс (він не має стосунку до нашої родини) написав мені:
Я знав вашого нині покійного батька. Бувало, ми разом сиділи у синагозі. Він був справжнім цадиком[188] — я думав про нього як про одного з… тридцяти шести «таємних праведників», на чиїй доброчесності тримається світ.
Навіть тепер, за багато років після його смерті, люди приходять або ж пишуть мені, згадуючи про батькову доброту, сповіщаючи, що вони (або ж їхні батьки чи діди) були його пацієнтами упродовж сімдесяти років його діяльності. Інші невпевнено уточнюють, чи маю я стосунок до Семмі Сакса, як його кликали у Вайтчепелі. І я щасливий та гордий з того, що можу відповісти ствердно.
Після виходу «Мігрені» мені надійшло кілька листів від колег, які спантеличено перепитували, чому я опублікував більш ранні версії деяких розділів під псевдонімом А. П. Фрідмен. Я відписав їм, що нічого подібного не робив, і їм варто переадресувати ці запитання доктору Фрідмену у Нью-Йорк. Фрідмен по-дурному спекулював на тому, щоб я не публікував книгу, а коли я все ж таки її надрукував, він, вочевидь, зрозумів, у яку халепу втрапив. Я ніколи з ним більше не говорив і більше ніколи його не бачив.
186
У 1972 році до татка прийшов наш кузен Ел Кепп зі скаргою на низку симптомів, через які лікарі розводили руками. Поки вони тиснули один одному руку, батько швидко окинув його поглядом і запитав: «Сидиш на апрезоліні?» (тоді цей препарат використовували для нормалізації підвищеного артеріального тиску). «Так», — здивовано відповів Ел. «У тебе СЧВ, системний червоний вовчак, спричинений апрезоліном, — сказав батько. — На щастя, його медикаментозна форма має здатність повністю минати, проте якщо ти не зав’яжеш з апрезоліном, наслідки можуть бути найгірші». Ел усвідомив, що блискавична інтуїція мого батька врятувала йому життя.
187
Таке ставлення було обопільним: Абба Евен написав на батька некролог у «Джевіш кронікл»:
Пам’ятаю, як у 1967 році після Шестиденної війни (війна на Близькому Сході між Ізраїлем з одного боку і Єгиптом, Сирією, Йорданією, Іраком і Алжиром з іншого, що тривала від 5 до 10 червня 1967 року.