Гадаю, Фрідмен мав власницьку манію — вважав, що він не лише має у своєму розпорядженні все, що пов’язано з темою головного болю, але й усю клініку і всіх її працівників, і думав, що це дає йому право привласнювати їхні думки й напрацювання.
Ця болісна з обох боків історія не була чимось надзвичайним: старший чоловік, який умовно є батьком, і його юний «науковець-син» розуміють, що їхні ролі помінялися місцями, коли син починає затьмарювати батька. Так сталося з Гемфрі Деві[189] й Майклом Фарадеєм[190] — Деві спершу всіляко заохочував Фарадея, а потім намагався завадити його кар’єрі. Це саме трапилося і з астрофізиком Артуром Еддінґтоном[191] і його талановитим молодим протеже Субрахманьяном Чандрасекаром.[192] Я не Фарадей і не Чандрасекар, а Фрідмен не був Деві чи Еддінґтоном, проте, гадаю, тут на набагато скромнішому рівні спрацювала та сама згубна схема.
Гелена Пеніна Ландау, моя тітка Ленні, народилася у 1892 році, на два роки раніше за мою маму. У мого діда і його другої дружини було тринадцять дітей, усі вони були дуже близькі й часто листувалися, коли відстань розділяла їх, проте між мамою та Ленні існувала особлива близькість, яку вони пронесли через усе життя.
Четверо з семи сестер — Енні, Вайолет, Ленні і Дуґі — заснували школи.[193] (Моя мама, Елзі, стала лікарем, однією з перших жінок-хірургів в Англії). Ленні працювала шкільною вчителькою в Іст-Енді в Лондоні, а тоді у 1920-ті роки заснувала єврейську школу на свіжому повітрі для ослаблених дітей. («Ослабленість» могла означати все що завгодно від аутизму до астми чи простої надзбудливості). Школа розташовувалася у лісі Деламер у Чеширі, а оскільки вимовляти «Дім і школа на свіжому повітрі», або ж ДШСП, було досить незручно, ми називали її просто «Деламер». Я полюбляв там бувати, спілкуватися з «ослабленими» дітьми, які, як на мене, не здавалися аж такими ослабленими. Кожній дитині (навіть мені, просто гостеві) виділяли близько одного квадратного метра землі, огородженої невисокими кам’яними стінками, на яких можна було вирощувати все, що заманеться. Мені подобалося збирати гербарій у лісі Деламер з тіткою або іншими вчительками — особливо запам’яталися хвощі — і плавати у маленькому мілководному ставку Гетчмер («Гетчмер щасливих спогадів», як одного разу написала тітка, коли після Деламера минуло вже чимало часу). У моторошні воєнні часи, під час евакуації до Брефілда, я палко бажав повернутися до Деламера.
Ленні пішла на спочинок у 1959 році, пропрацювавши у Деламері майже сорок років. Під кінець 1960-го вона знайшла маленьку квартиру в Лондоні, проте тоді я вже поїхав до Канади, а згодом — до Штатів. Упродовж 1950-х ми написали одне одному усього чотири-п’ять разів, та лише коли між нами проліг океан, почали часто писати довгі листи.
У травні 1955 року я отримав від Ленні два листи — перший у відповідь на те, що надіслав їй примірник «Сід» — журнал, який ми з кількома друзями зробили на третьому курсі Оксфорда і який протягнув зовсім недовго — вийшов лише один номер.
«„Сід“ мені дуже до вподоби, — писала Ленні. — Мені подобається у ньому все: дизайн обкладинки, розкішний папір, приємний шрифт, а також чуття мови, яким ви, автори, володієте всі без винятку, чи то пишете про щось веселе, чи то про сумне. Сподіваюсь, я не збентежу вас, якщо скажу, наскільки ви всі напрочуд молоді й, звісно ж, сповнені життя».
Цей лист, як і всі листи від неї, розпочинався словами «Дорогий Боле» (часом «Болівере»), тоді як батьки писали стриманіше — «Дорогий Олівере». У мене не виникало сумнівів, що слово «дорогий» вона вживає для годиться — я відчував, як сильно вона мене любить, і також міцно її любив; це була любов зовсім несуперечлива, цілком безумовна. Що б я не говорив, мої слова не могли відштовхнути чи обурити її, здатність Ленні до співчуття та розуміння, її чуйність і сердечність здавалися безмежними.
Під час подорожей вона надсилала мені листівки. «Отут я насолоджуюся сонячним сяйвом у саду Ґріґа, — писала вона у 1958 році. — Дивлюся на зачарований фіорд. Зрозуміло, звідки він черпав натхнення, щоб створювати музику. (Жаль, що тебе тут немає. У цій компанії є деякі милі молоді люди… У нас тут дуже культурне збіговисько представників різного віку та статі).»
189
Гемфрі Деві (Humphry Davy, 1778–1829) — британський фізик і хімік, президент Лондонського королівського наукового товариства, один із засновників електрохімії, винахідник гірничої лампи.
190
Майкл Фарадей (Michael Faraday, 1791–1867) — англійський фізик і хімік, основоположник вчення про електромагнітне поле.
191
Артур Еддінгтон (Arthur Stanley Eddington, 1882–1944) — англійський астроном і фізик.
192
Субрахманьян Чандрасекар (Subrahmanyan Chandrasekhar, 1910–1995) — американський астрофізик і фізик-теоретик, лауреат Нобелівської премії з фізики.
193
Найстарша з них, Енні Ландау, у 1899 році полишила затишний Лондон і поїхала до Палестини. Вона нікого не знала у цьому новому для неї місці, проте була рішуче налаштована допомогти в організації всеохопного навчання для єрусалимських дівчат англо-єврейського походження — тоді більшість із них злидарювали, були неписьменними, їх не допускали до освіти й у підлітковому віці штовхали до шлюбів чи проституції. Кращого борця, ніж моя тітонька, годі було й шукати — її пристрасть до жіночої освіти долала усі можливі культурні й політичні перешкоди. Її команди, що об’єднували знаних євреїв, арабів, християн і членів британського мандату, стали легендою, а школа, якою вона керувала сорок п’ять років, довго впливала на розвиток сучасного Єрусалиму. (Історія Енні Ландау і її школи Евеліни де Ротшильд викладена у книзі Лори С. Скор «Найкраща школа у Єрусалимі: школа Енні Ландау для дівчаток, 1900–1960».)