Питання графіку й зарплатні зрештою було вирішено, і десять днів по тому працівники повернулися до роботи. В останній із тих вечорів, наблизившись до своєї машини, я побачив, що лобове скло розтрощене, і до нього прикріплений великий аркуш паперу, на якому від руки написано: «Докторе Сакс, ми вас любимо, проте ви — штрейкбрехер». Однак вони дочекалися кінця страйку, щоб дозволити мені зі студентами піклуватися про хворих.[213]
Коли ми дорослішаємо, між роками немовби стираються межі, проте 1972-й лишається чітко виокремленим у моїй пам’яті. Попередні три роки були надзвичайно насиченими, сповненими пробуджень і страждань моїх пацієнтів — пережити таке двічі в житті неможливо, а зазвичай не вдається і жодного разу. Завдяки цінності і глибині цього досвіду, його силі й обширу, я відчував, що маю якось висловити його, проте не міг підібрати для цього вдалої форми, що могла б поєднати об’єктивність науки з почуттям глибокої солідарності й близькості, яку я мав із пацієнтами, передати справжнє диво (а іноді й трагедію) усього, що тоді відбувалося. У 1972-й я входив із почуттям гострої зневіри й непевності у тому, чи знайду колись спосіб зібрати цей досвід й перекувати його у певну органічну єдність.
Я і досі вважав Англію своїм домом, а дванадцятирічне перебування у Штатах — трохи більше, ніж задовгим візитом. Я гадав, що мені потрібно повернутися, поїхати додому й писати. Під «домом» малося на увазі багато чого: Лондон, великий безладний дім на Мейпсбері-роуд, у якому я народився і де жили мої батьки (тепер їм було вже за сімдесят) разом із Майклом, і паркова зона Гемпстед-Гіт, де я полюбляв гратися, коли був маленьким.
Я вирішив податися на літо до Лондона й орендувати квартиру на околиці Гемпстед-Гіт, неподалік прогулянкових стежок, галявин із грибами, ставків, у яких можна було плавати, і куди так само легко можна було дістатися з Мейпсбері-роуд. У червні батьки мали святкувати золоте весілля, з нагоди чого зібралася б уся родина — не лише ми з трьома братами, а й брати з сестрами, племінники, племінниці та двоюрідна рідня з усіх усюд.
Однак я мав особливу причину для прив’язаності: моя мама — природжений оповідач. Історії на медичну тему вона розповідала колегам, студентам, пацієнтам, друзям. Із самого дитинства чули їх і ми з трьома братами; іноді ці оповіді були відразливі й страхітливі, проте завжди підкреслювали особисті риси, особливу цінність і мужність пацієнтів. Батько також був майстром розповідати медичні історії. Те, як батьки дивувалися з примх життя, як вплітали факти в оповідь, передавалося нам усім із величезною силою. Гадаю, свій поштовх до писання — не віршів чи художньої літератури, а хронік і описів — я отримав безпосередньо від них.
У мами глибокий інтерес викликали мої розповіді про пацієнтів із постенцефалітичними синдромами, про їхні пробудження й бідування після того, як я призначив їм леводопу. Вона спонукала мене описати їхні історії і влітку 1972 року сказала: «Давай! Час настав».
Щоранку я йшов на прогулянку, плавав у Гіті, а по обіді спускався по Фроґнел, звертав на Мілл-лейн, а звідти — на Мейпсбері-роуд, 37, де читав мамі черговий фрагмент. Коли я був маленьким, вона годинами читала мені книги — спершу я крізь призму її читання ознайомився з творами Діккенса, Троллопа, Лоуренса, а тепер вона хотіла, щоб я читав їй, щоб втілював у завершеній оповідній формі те, що вона вже уривками чула. Мама слухала дуже уважно і завжди з почуттям, але такою ж мірою їй була властива й гостра критичність суджень, заточена під її відчуття того, чи був той чи інший опис правдивим з точки зору перебігу хвороби. Вона ще знехотя могла стерпіти мою незв’язну мову чи розмірковування, проте «правдиве звучання» мало для неї критичне значення. «Це не звучить правдиво!» — часом говорила вона, поступово переходячи до: «О, тепер добре. Тепер це звучить правдиво».
Можна сказати, що ми того літа написали історії хвороб для «Пробуджень» разом. Я почувався, немов зачарований, так, наче час зупинився, немовби я мав унікальний перепочинок від повсякденного поспіху, священний час для творчості.
Також від моєї квартири у Гемпстеді було рукою подати до офісу Коліна Гейкрафта на Ґлостер-кресент. Востаннє я бачив його у 1951 році, коли навчався на першому курсі Королівського коледжу. Він тоді завершував навчання — невисока міцно збита постать у випускній мантії з уже тоді Ґіббоніанською впевненістю[214] в собі й вишуканістю. Проте він був кмітливим і моторним, а також говорили, що Колін — блискучий гравець у теніс і не менш блискучий знавець класичної філології. Та, насправді, ми з ним двадцять років не перетиналися.
213
Під час страйку 1984 року все було інакше. Тоді упродовж сорока семи днів нікому не дозволялося перетинати лінію пікету. Чимало пацієнтів через це потерпали, тридцять із них померли від недбалого догляду, про що я повідомив батькові у листі, попри те, що тимчасові працівники й керівництво навідувалися доглядати за ними.
214
Едвард Гіббон (Edward Gibbon, 1737–1794) — один із найвидатніших англійських істориків XVIII століття, вважається засновником сучасної західноєвропейської історичної науки, подекуди висловлював надто спрощені погляди на історичні події.