Наступного ранку я на одному диханні написав статтю і кур’єром відправив її Мері-Кей. Але того ж вечора в мене з’явилися додаткові міркування, і я зателефонував їй, щоб сказати, що можу поліпшити свою роботу. Вона відповіла, що стаття хороша і в первинному вигляді, але якщо я маю якісь доповнення чи виправлення, вона радо їх прийме. «Проте вона не потребує перегляду, — наголосила Мері-Кей. — Стаття написана дуже зрозуміло і легко читається. Ми з радістю опублікуємо її в такому вигляді, який вона має зараз».
Однак я відчував, що висловив не все, що хотів, і замість того, щоб возитися із готовою статтею, написав іншу, суттєво змінивши підхід до написання. Мері-Кей ця стаття так само припала до душі: за її словами, обидві були готові до публікації.
На ранок я знову відчув незадоволення попередньою роботою і написав третю чернетку, а над вечір — четверту. Загалом упродовж тижня я надіслав Мері-Кей дев’ять версій статті. Вона тоді саме поїхала до Шотландії, сказавши перед тим, що спробує їх якось поєднати. Повернувшись за кілька днів, вона відповіла, що їй так і не вдалося цього зробити: кожен варіант мав власні особливості, кожен був написаний з іншої точки зору. Вілмерс сказала, що це були не паралельні варіанти, а «взаємно перпендикулярні», тож я маю вибрати один із них, а якщо не вдасться, вона це зробить замість мене. Зрештою вона обрала сьомий (чи шостий?) варіант, що й побачив світ у номері «Лістенер» від 26 жовтня 1972 року.
Мені здається, що думки приходять до мене через письмо, у процесі написання. Часом з-під мого пера виходять бездоганні уривки, та часто моє писання потребує значних скорочень і правок, оскільки ту саму думку я можу висловлювати багатьма різними способами. Посеред речення можу захопитися якоюсь побічною думкою, що призводить до дужок, підрядних речень чи речень довжиною з абзац. Я ніколи не послуговуюся одним прикметником, якщо можна вжити шість, що у сумі мають набагато гостріший ефект. Мені не дає спокою те, наскільки концентрована дійсність, і я намагаюся вхопити й передати це (говорячи словами Кліффорда Ґірца) шляхом «насиченого опису». Це зумовлює труднощі в організації. Іноді така стрімкість думок просто отруює мене, і я дуже гарячково намагаюся записати їх у правильному порядку. Але поряд із цією творчою нестриманістю потрібно мати тверезий розум і періодично підходити до справи з точки зору розважливості.
Як і Мері-Кей, Коліну доводилося обирати серед численних варіантів, часом приборкувати мої надлишкові розжовування і створювати плавну послідовність у тексті. Іноді, вказуючи на якийсь фрагмент, він казав: «Це сюди не пасує», — після чого перегортав кілька сторінок зі словами: «Краще його переставити сюди». Щойно Колін це говорив, я розумів — він має рацію, проте якимсь незбагненним чином сам я цього не бачив.
Тоді я потребував від Коліна не лише допомоги в розплутуванні своїх думок, але й емоційної підтримки в моменти, коли не знав, про що писати далі або ж коли в мене погіршувався настрій і зникала впевненість — перше збудження минало, саме так і було, і тоді я майже занепадав духом.
19 вересня, 1972
Шановний містере Гейкрафт!
Здається, в моєму житті зараз один із тих сухих, гнітючих періодів, коли ти можеш лише нічого не робити або без пуття товктися на місці. Найабсурдніше те, що потрібно всього три дні добре попрацювати, щоб завершити книгу, та я не знаю, чи здатен зараз на це.
Наразі я перебуваю в дуже непростому стані, мене охоплює почуття провини — одна нестерпна думка про те, що я виставляю напоказ своїх пацієнтів (і що в моїх розповідях їх можна впізнати), і що в «Пробудженнях» упізнають саму лікарню — можливо, це одна з перешкод на моєму шляху до завершення книги.
День праці[216] минув, Америка знову взялася до роботи, тож і я мав повертатися до рутинних буднів у Нью-Йорку. Я написав ще одинадцять історій, проте уявлення не мав, як оформити це в книгу.
Я повернувся до знайомої квартирки у Бет-Авраамі, у якій жив із 1969 року, але наступного місяця керівник лікарні зненацька заявив мені, що я маю звідти вшитися: квартира була потрібна для його хворобливої літньої матері. Я відповів, що розумію її потребу, але також усвідомлюю й те, що квартиру зарезервовано для чергових лікарів, на підставі чого я винаймав її упродовж попередніх трьох із половиною років. Така відповідь викликала у керівника роздратування, тож він сказав, що оскільки я ставлю під сумнів його повноваження, то можу забиратися не лише з квартири, але й із лікарні. Отак одним махом я позбувся роботи, доходу, пацієнтів і житла. (Проте неофіційно навідував пацієнтів до 1975 року, аж доки формально не поновився у штаті Бет-Аврааму).
216
День праці — національне свято у США, що відзначають у перший понеділок вересня.