На цьому етапі мені мали змінити гіпсову пов’язку й зняти шви. Коли пов’язку зняли, нога була на вигляд цілком чужою, не «моєю», більше нагадувала довершений восковий манекен із музею анатомії, а коли зняли шви, я взагалі нічого не відчував.
Після накладання нового гіпсу мене доправили до фізіотерапевтичного відділення, щоб ставити на ноги й розходжувати. Я послуговуюся цією невживаною пасивною конструкцією — «ставити на ноги й розходжувати», тому що вже забув, як це — самостійно стояти й активно ходити. Мене поставили на ноги і я намагався триматися. Водночас на мене цілим каскадом насунули роздуми про цю ліву ногу: вона здавалася то дуже короткою, то задовгою, то дуже тонкою, то занадто товстою. За кілька хвилин ці образи набули відносної сталості, я зрозумів, що моя пропріоцептивна система[239] підготувалася до сприйняття стрімкого потоку сенсорних сигналів і тріску в суглобах від першої рухової реакції у нозі, що до того упродовж двох тижнів була нерухомою і нечутливою. Проте рухи цією ногою нагадували управління кінцівками робота — до цього потрібно було підходити усвідомлено, виважено, здійснювати один крок за раз. Це не мало нічого спільного зі звичайною вільною ходою. А потім я раптом «почув» так явно, наче це була галюцинація, прекрасний ритмічний уривок зі Скрипкового концерту Мендельсона. (Джонатан Міллер дав мені касету з цим записом, коли я опинився у лікарні, уривок постійно лунав). Відтворюючи його тепер у пам’яті, я раптом усвідомив, що можу ходити, що знову здобув (як кажуть неврологи) «кінетичну мелодію» ходи. Коли за кілька хвилин внутрішня музика урвалася, я також спинився. Щоб продовжувати ходу, я потребував мелодії Мендельсона. Проте за годину відновив свою здатність плавно, машинально рухатися, не потребуючи більше уявного музичного супроводу.
За два дні мене перевели до Кенвуд-хаусу — розкішного санаторію для післястаціонарного лікування у Гемпстед-Гіті. Там я провів місяць, що виявився навдивовижу сповненим зустрічей. До мене приходили не лише татко й Ленні, а й брат Девід (який організував мій переліт із Норвегії і невідкладну госпіталізацію у Лондоні) і навіть Майкл. Мене навідували племінниці, племінники, двоюрідні брати й сестри, сусіди, віряни з синагоги і, майже щодня, мої старі друзі Джонатан і Ерік. У поєднанні з усвідомленням того, що я уникнув смерті і з кожним днем відновлював здатність до пересування і незалежність, це забарвлювало проведені в санаторії тижні якимось особливо святковим відчуттям.
Тато часом приходив до мене після ранкових консультацій (попри те, що йому було майже вісімдесят, він і досі працював повний робочий день). Батько взяв собі за правило навідувати деяких літніх пацієнтів із хворобою Паркінсона, які перебували у Кенвуді, і співав із ними пісні періоду Першої світової. Хоч багато хто з них заледве міг говорити, вони починали співати хором, як тільки цю справу у свої руки брав тато. Під вечір приходила Ленні, і ми сиділи надворі, грілися під променями м’якого жовтневого сонечка й годинами теревенили. Коли я став мобільнішим і змінив милиці на тростину, ми прогулювалися до місцевих кав’ярень у Гемпстеді чи Гайґейт-Вілидж.
Випадок із ногою продемонстрував мені, як людське тіло і довколишній простір формують у мозку карту, і як це центральне формування таких карт може зазнати глибинних збоїв через ушкодження кінцівки, надто якщо це супроводжується знерухомленням і накладанням гіпсу. Мабуть, ніщо інше не могло наочніше проілюструвати це. Крім того, я відчув, який вразливий і смертний — раніше, правду кажучи, це відчуття мене не навідувало. Коли ще замолоду ганяв на мотоциклі, то був донезмоги відчайдухом. Друзям здавалося, що я вважаю себе безсмертним чи невразливим. Але після того, як я упав і мало не загинув, у моїй душі оселилися острах і обережність, що відтоді (на лихо чи на добро) не полишають мене. Безтурботність змінилася на обачність, я відчував, що молодість добігла кінця, і тепер я — людина середнього віку.
Майже одразу після нещасного випадку Ленні зметикувала, що варто написати про це книгу, і любила спостерігати, як я пишу у своєму записнику. («Не треба тобі та кулькова ручка!» — рішуче напучувала вона мене. Сама тітонька послуговувалася винятково перовою, з-під якої виходили заокруглені каліграфічні літери).
Колін, дізнавшись про мою травму, занепокоївся, але моя розповідь про те, як саме це сталося і що відбувалося у лікарні, неабияк його захопила. «Це розкішний матеріал! — вигукнув він. — Ви маєте про це написати». Після паузи додав: «Створюється враження, що ви зараз фактично проживаєте книгу». Кілька днів по тому він приніс мені величезний макет книги, яка щойно побачила світ (він не містить сторінок — лише обкладинка й чисті сторінки) — сім сотень порожніх, кремово-білих сторінок, — тож я міг писати просто лежачи у ліжку. Я був у захваті від цього гігантського записника, найбільшого з тих, які я колись мав, і робив дуже докладні нотатки про цю вимушену подорож до неврологічного чистилища й назад. (Дивлячись на мене з цим фоліантом у руках, інші пацієнти часом казали: «Щастить тобі, плутяго. Ми це просто переживаємо, а ти ще й книгу пишеш». Колін часто телефонував, щоб дізнатися, як у мене справи — як просувається книга і які мої успіхи як пацієнта. Його дружина Анна теж частенько забігала, приносячи фрукти, подаруночки чи копчену форель.
239
Пропріоцепція — відчуття положення частин власного тіла одна відносно одної.