За його словами, йому було до вподоби «грати», влаштовувати «сцени», бути центром уваги, але потім він уникав тих місць, де він хоча б раз таку сцену влаштував. Як він сприйме те, що деякі з цих «сцен» чи «вистав» — ексгібіціоністських, однак зумовлених нападами тику — буде записано на відео, що їм буде надано незмінної форми, яку він не зможе знищити? Ми утрьох все ретельно обговорювали під час ознайомлювального візиту Дункана, і останній доклав усіх зусиль, щоб запевнити Джона, що той зможе приїхати до Англії й на будь-якому етапі долучитися до монтажу фільму.
Зйомки завершилися влітку 1977 року, і Джон був у захваті: демонстрував тики й гримаси, керований своєю недугою, проте водночас грайливий, — блазнював, імпровізував, наслідував за наявності публіки, почасти висловлювався обережно, розважливо й часто дуже зворушливо про життя людей, подібних до нього самого. Ми всі вважали, що зрештою отримаємо визначний, але виважений і дуже людяний документальний фільм.
Після зйомок ми з Джоном повернулися до наших спокійних спільних сеансів, але тепер я спостерігав у ньому певну напруженість — стриманість, якої не помічав раніше, і коли його запросили до Лондона для активної участі у процесі монтажу, він відхилив пропозицію.
Фільм показали по британському телебаченню на початку 1978 року. Він отримав велику кількість відгуків — усі вони були позитивними, — і до Джона посипалися численні листи від глядачів, які співпереживали й захоплювалися ним. Спершу він дуже пишався цим фільмом і показував його друзям і сусідам, проте згодом його охопила глибока стурбованість, до того ж Джон розгнівався і висунув претензії мені, заявивши, що я «продав» його ЗМІ (забуваючи при цьому, що це саме він найбільше хотів знятися у фільмі, і саме я висловлював застереження). Він зажадав, щоб фільм було вилучено з показу і щоб його більше ніколи не демонстрували знов, це ж саме стосувалося і зроблених мною відеозаписів (тоді їх налічувалося понад сотня). Джон заявив: якщо хоча б колись фільм знову покажуть або якщо я оприлюдню записи, він прийде й уб’є мене. Мене це дуже шокувало й спантеличило — і налякало також, — однак я пішов йому назустріч, і цей документальний фільм більше ніколи не транслювали по телебаченню.
Але, на жаль, цим Джон не задовольнився. Він почав телефонувати мені з погрозами — спочатку вони складалися з трьох слів: «Пам’ятайте про Туретта». Він знав, що мені чудово відомо: самому Жилю де ля Туретту одна з пацієнток вистрелила в голову.[255]
В обставинах, що склалися, я не міг показати плівки із записом Джонової поведінки навіть своїм колегам, і це мене невимовно засмучувало, оскільки розумів, що це — надзвичайно цінний матеріал, здатний пролити світло не лише на численні складові синдрому Туретта, а й на мало досліджувані аспекти неврології і людської природи загалом. Я гадав, що міг би написати цілу книгу про п’ять секунд цього відеозапису, проте так цього і не зробив.
Раніше написав статтю про Джона для «Нью-Йорк рев’ю оф букс» — її вже було здано у коректуру, проте я скасував публікацію, побоюючись, що це розлютить його.
Більше я збагнув, коли під час психіатричного зібрання восени 1977 року відбувався показ документального фільму «Пробудження», який раз у раз хтось переривав. Виявилося, що це сестра Джона. Пізніше ми з нею поговорили, і вона сказала, що вважає сам фільм і демонстрацію у ньому таких пацієнтів «шокуючим явищем». Її стурбувало, що брата покажуть по телевізору. Жінка додала, що таких людей потрібно ховати від сторонніх очей. Я почав розуміти, хоча й запізно, Джонове двоїсте ставлення до зйомки у фільмі — потяг до того, щоб його побачили, бажання виставити себе на публіку й водночас сховатися від чужого ока.
У вісімдесятому році для того, щоб відволіктися від невдалих спроб із «Ногою», я написав замітку про Рея, чарівного дотепного тикозника, за яким спостерігав майже десять років. Мене тривожило, як Рей відреагує на те, що я про нього пишу, тож запитав про його думку з приводу публікації і запропонував прочитати йому свою замітку.
255
Пацієнтка Жиля де ля Туретта фактично страждала не від синдрому Туретта, а від еротичної манії щодо нього — як виявлено на прикладі Джона Леннона, такі манії можуть призводити до вбивств. Куля, що влучила Туретту в голову, спричинила у нього параліч половини тіла й розлад мовлення.