Ми залишаємо відкритим питання про вживання сансй для похорону в індоєвропейських народів за ведичних часів. Але зостається все-таки питання: звідки пішов цей звичай? Труворов, а за ним і Анучин, що дуже грунтовно простудіював це питання, вважають, з достатніми, на нашу думку, резонами, що походження цього звичаю треба шукати в ідеї про велику подоріж, яку людина мусить зробити після смерти, иа тому світі, в країнах невідомих, але, без сумніву, далеких. Гімни Ріг-Веди також говорять про цю довгу путь. «Подоріж на тому світі,— каже Цім мер, довга й тяжка, і для неї потрібна протекція Puskan’a (R., V, X. 17. 4)»î0.
” H. Zimmer, op. cit., 400 Ідея про довгч подоріж після fмерти поширена серед усіх народів, і її можна запримітити в багатьох похоронних ритуалах. На Україні, наприклад, кладуть иноді до труни смушкову шапку, палицю, а часом і пляшку горілки («Кіевская Старина», 1889, т. XXV, 636). У дворі мого батьківського дому.
І тому, що всі кароли завше зостаються вірні своїм ритуалам і своїм старовинним річам, вони вживають і для перевозу своїх мерців найстаро-винніших засобів, цебто й найпрнмітивніших. Ми знаємо, що старовинні Египтйне також возили мерців на санях 55, що кочові народи мали звичай разом з покійником ховати чи палити його коней Є багато народів, що ховають мерців у човнах; старовинні скандинави не тільки вживали кораблів для похорону, але й ставили кам'яні пам'ятники, що являли собою човен п. Як свідчить Вайнгольд, скандинави ховали своїх мерців иноді також і в ріжних повозах: гальська могила Сен-Жерменського Музею має в собі бойовнй віз; нарешті, старі бретонці, як свідчить Ле Браз, вживали для похорону майже до наших часів гнезграбні, цілком примітивні візки». «В деяких місцевостях Корнуаю,- каже він, можна ще бачити ці незграбні цілком примітивні візкн. Коли я був малим, мені оповідав мій батько, шо мерціп перевозили на міський цвинтар на возі, поверх якого робили дужки з лози та вербових гілок; на дужки напинали біле сукно. Білим сукном покривали й запряжених волів...» '*3.
Цей опис нагадав нам репродукцію гальського воза, шо її можна було бачити на всесвітній виставі І889 р
Вживання волів ик обов’язкової упряжної скотини для перевозу мерців на Україні треба вважати за пережиток дуже давньої практики. Вживання саней для похорону, як це ми вже зазиачували, заховалось тільки в деяких місцевостях і майже цілком заннкло на цілому українському просторі; а щодо звичаю вживати на похороні волів, то він весь час затримується не тільки на Україні, але й серед ннщнх слав'янських народів. ) це, мабуть, походить також з дуже далекої давнини. Ми знаходимо цей звичай навіть у старих індусів Коли ми не знаходимо цього в похоронних процесіях князів Київської Руси, згаданих иа початку нашої статті, то це, мабуть, тому, що перші книзі ці*ї країни запозичили візантійський ритуал і шо духовенство, яке також було грецьке, могло зі свого боку бути проти давнього слав’янсь-кого ритуалу, мало відповідного щодо христіянства та князівської гідности В Греції, за часів Гомсра, вживали вже мулів для перевозу мерців ік.
До числа похоронних річей, що натикають на далеку подоріж мерця, слід також стосувати й хліб, що ми його запримітили на труні на малюнку радо-мнського похорону Де ла Фліза. Хоч його тепер і дають мерцеві в присутності священика гв, але він колись був призначений для підживлення мерця під час його подорожі. Ще на початку нашого століття в труну клали хліб, горщик каші та пляшку горілки 17. Звичай давати мерцям хліб також дуже давній, і хоч проф. Сумцов і вважає, що похоронний хліб не мав важливого значення в історії культури, але ми гадаємо, що він грав досить поважну ролю в »охоронному ритуалі багатьох народів. Індуси браманських часів вкладали хліб в руки своїм мерцям, перед тим як класти їх на ватру ів. Як свідчать хроніки, старі чехи клали півбуханця хліба коло могили; литовські русини, як свід чить Meletius, також клали в головах мерця хліб та ставили глечик з вином; сучасні чехи роблять це ще й тепер. Той самнй звичай знаходимо у сербів та поляків”; сліди вживання хліба в похоронному ритуалі існують також у германських та романських народів“. Православна російська церква встановила звичай нести на похороні перед труною миску з кутею чи кашею, що являє собою хліб у його, мабуть, найдавнішій формі
Ми бачимо, отже, що ця важлива роля, яку грають сані в похоронному обряді арійських народів, залежить од того, що сані є дуже давнім засобом транспорту. Згідно з народними українськими переказами, «на початках люде не мали возів, а користувалися саньми, зимою й літом*. «Lie діявол винайшов колеса та віз; инші кажуть, що це було ділом святих Петра та Павла, а Другі що це зробив Соломон*'*1. Простудіювавши ріжні форми саней та машин для молотіння збіжжя, які мають очевидну подібність з саньми (як, напр., римські tribuium чи traha і дікани) в усіх країнах Середземного побережжя, де їх починають заступати вози, Анучин припускає, що сані, мабуть, являють собою найпримітивнішу форму воза взагалі, і то не тільки в північ них країнах, де багато снігу, а й у теплих та сухих південних краях. Ця гіпотеза,— каже видатний московський професор, тим більше ймовірна, що віз, навіть найпростіший, значно скомшіікованіший, ніж сані, які в своїй найрудиментарнішій формі є не що инше, як зв'язані докупи два дрючки чи деревини, а на них лежить вантаж, і тягне їх людина або худоба. 1 справді, в усіх частинах світу можна знайти сані такого роду. До прикладів, наведених н Аиучииа (два дрючки, прив'язані до кінського сідла у техаських індійців, розчахнута деревина з запряженим до неї волом у південній Африці тощо), ми ще можемо додати спосіб перевозу вантажів з допомогою собак у індійців північної Америки (Канада), що ми його побачили на одній з фо тографій, які зібрав Staddard та які опубліковано в Porto (olio Colonial de la S Іе de Werner в Чикаго та в Парижі (1895, сер. 12). На репродукції частини цієї фотографії, що ми її тут даємо (мал. 5), можна бачити два дрючки, прив’язані до нашийника собаки, а на них сплетене з гілок та мотузків си діння. на яке навантажують речі Це майже те саме, що й ріжні роди московських волокуш, що їх описав Анучин і які ше трапляються дуже часто в північних країнах Росії та складаються тільки з двох дрючків, сполучених поперечинами. Ці волокуші можна вважати за прототип саней. «Досвід. -каже Анучин,— не міг виявити неспосібиість довгих дрючків, що можуть часто ламатись. Зв’язавши мотузками чи ременем кінці зламаних дрючків, могли завважити, що це дає певні вигоди Таким способом, винахід саней був уже в принципі готовий; зоставалось тільки трохи загнути передні кінці полозів, щоб вони легше йшли поковзом, не зачіпляючись за землю»32...
55
і* Нгаі, La I6gcnde de U Mott, Pani, 1893. 60. В деяких місцевостях австрійської України (Покуття) традиція пимлме. щоб коли, що ними переносять мерця, були цілком 6U/. Серно факті* які якалують. шо біля барда - ознака ждлоби у багатьох народів, напечено н Анучни* (ор ftf.t f« а А йііЬїПІіЬ’а, Storla comp a rata (leg І і U5i lunebri, Milano. 1877, Ы. Вживання Сілмх волів Амѵчии поясних також тим. шо порода украінсьагої худоби дуже давня, бо ж українські воли, тяк само як угорські та італійські, иа думку Rütimeyer’a, няАбілмие наближаються до типу Во* primigenius.
* Açvalayana, IV. 2
* Іліяда. XXIV. 697
** H. Суицпвъ. ХлЪбъ въ обрядахъ и пЪсняхъ. Харьковъ, 1885, 67