Врешті-решт, я надзвичайно вдячний своїй сім’ї. Мої діти, Аві й Леа, з перших років життя й до дорослого віку терпляче спостерігали за тим, як я ховаюсь у свій кабінет, щоб працювати над цим проєктом. Енн Свідлер відігравала подвійну роль. Чимало соціологів збагнуть, що я використав і запозичив окремі її ідеї, не віддавши їй належного. Пробувши понад третину століття в шлюбі, ви можете чогось навчитися. Вона безмежно й захоплено співчувала моїм починанням та підтримувала їх усі, великі й малі: від вболівання за команду з американського футболу «Нью-Йорк Джаєнтс» і до цього тривалого проєкту. Жінка чеснотна, «довіряє їй серце її чоловіка, і йому не забракне прибутку»[1].
1. Оповіді, які ми розказуємо
Колишній погонич Джордж К. Даффілд, чиї спогади про перегін худоби стали за основу телесеріалу «Сирицевий батіг»[2] (Rawhide), пригадує, як жила його мати у фронтирі штату Айова в 1820-х і 1830-х. Вона доглядала за малими дітьми, мила підлогу, застилала постіль, піклувалася про сад, розчиняла тушки індиків, засолювала м’ясо, виготовляла свічки, консервувала фрукти, пряла й в’язала, щоб пошити одяг, стригла дітей, навчала їх розмовляти й писати, а також «виконувала для нас тисячу справ, що їх лише матері й було до снаги». Бейсболіст Кел Ріпкен-молодший на прізвисько «Залізний чоловік», що увійшов до бейсбольної зали слави та своєю кар’єрою надихнув тисячі дітлахів, які грали в дитячій бейсбольній лізі, пригадує життя своєї матері впродовж 1960-х і 1970-х. Позаяк Келів батько також був бейсболістом, мати виконувала обов’язки обох батьків. Вона записувала рахунки Келових матчів, тренувала його удари биткою й підбадьорювала його, коли він програвав. Коли Келів батько перебував удома, мати долучалася до сімейних баскетбольних ігор (вона володіла «справді чудовим кидком обома руками без стрибка»). Під час переїздів вона запаковувала й розпаковувала речі, виконувала хатню роботу, прала, керувала сімейним бюджетом і вгамовувала сварки між дітьми. На відміну від Даффілда, Ріпкен не згадує про те, що його мати дбала про їжу, одяг, стрижку й навчання: поза сумнівом, вона опікувалася й цим. Натомість Ріпкен звертає увагу на те, що його мати надавала емоційну підтримку й створювала компанійську атмосферу1.
Ці різні спогади демонструють, наскільки сильно змінилося повсякденне життя американців за півтора століття і у звичайних деталях, і за своєю суттю. Ця книжка намагається з’ясувати, як розвивалися культура й характер американців упродовж історії. Довга відповідь на це запитання складна, часткова й у чомусь несподівана. Коротка відповідь полягає в тому, що століття матеріального й соціального зростання дали змогу більшій кількості людей набути типових «американських» рис: це означає, зокрема, що вони завзято незалежні, проте також соціабельні, цілеспрямовані й сентиментальні. Щоб відповісти на це запитання, потрібна історія, зосереджена не на президентах і політиці, а на пересічних людях, що живуть звичайним життям, – соціальна історія. Згадане запитання спонукає до багатьох ретельних розвідок у наступних розділах книжки. Як довша тривалість життя вплинула на відчуття контролю американців над своїм буттям? Як більший достаток позначився на любові американців до розкоші? Зростання кількості міського населення і швидші комунікації поліпшили чи погіршили соціальні зв’язки між індивідами? Американці ставали дедалі задоволенішими чи невдоволенішими?
Збагнувши культурний і психологічний шлях, що його обрали американці, ми не лише вгамуємо свою допитливість, а й зможемо поміркувати про шлях, який американцям варто обирати. Історики, приміром, активно обговорювали тип мислення, властивий фермерам колоніальної доби. Силкувалися вони спритно примножити багатство своїх сімей чи просто дотримувалися традиційних місцевих практик? За цим запитанням криється ширше: були американські фермери індивідуалістами від перших днів колонізації чи стали такими лише в XIX столітті? Цю дискусію пожвавлює така думка: якщо американці колоніальної доби підпорядкували свої індивідуальні прагнення прагненням спільноти, тоді в Америці «знов» може запанувати колективніший лад. Однак якщо американці колоніальної доби осмислено прагнули задовольнити свої особисті прагнення, тоді це може означати (мабуть, хибно), що американці за натурою егоїстичні та що комунітаристські реформи не мають сенсу. З того, що історики виявляють, приміром, у бухгалтерських книгах фермерів XVIII століття, логічно не випливає необхідність обрати одну політичну позицію на противагу іншій. Однак історія – це психологічний, риторичний засіб переконання. Ось чому політичні суперники демонструють власні версії історії й використовують їх як артилерію в битвах за громадську думку. Що ж до згаданого прикладу, то історичні документи свідчать, що ступінь егоїстичності американців майже не змінювався впродовж століть. Проте в інших аспектах характер американців справді зазнавав змін: зокрема, вони ставали сентиментальнішими.
1
Книга приповістей Соломонових (31:11). Переклад Івана Огієнка. –