Томан Іржі. Мистецтво говорити / Іржі Томан. — К., 1986.
Українські прислів’я та приказки. — К., 1972.
Утченко С. Л. Цицерон и его время / С. Л. Утченко. — М., 1972.
Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія / З.І. Хижняк. — М., 1970.
Царев В. И. Обвиняется пьянство / В. И. Царев. — М., 1986.
Царев В. И. Слово государственному обвинителю / В. И. Царев. — М., 1982.
Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве / Цицерон. — М., 1972.
Чепіга І. П. Ораторське мистецтво на Україні в XVI—XVII ст. / I. Ц. Чепіга // Укр. мова і література в школі. — 1989. — № 10.
Шопенгауэр А. Эристика или искусство спорить / А. Шопенгауэр. — СПб., 1990.
Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків / Д. І. Яворницький. — Львів, 1990.
Частина друга
Глава 7 СУДОВІ ПРОМОВИ
7.1. Захисна промова С. Андрієвського у справі М. Андреева[114]
Панове присяжні засідателі!
Убивство дружини чи коханки, так як і убивство чоловіка чи коханця, інакше, позбавлення життя найближчої людини на світі, щоразу викликає у нас найглибші душевні переживання. Вам слід зрозуміти обох і сказати про них щиру правду, зважаючи на те, що вони одне одного не розуміли, тому що завжди домінує істина: «чужа душа — темний ліс». А в шлюбі, де, здавалося б, у чоловіка і жінки одне тіло, — це загальне правило підтверджується особливо часто.
До речі, навряд чи знайдеться інша пара, така гармонійна зовні і така роз’єднана зсередини, як Андреев і Зінаїда Миколаївна.
Подивимося, як же склалися і поєдналися їхні долі.
Почнемо з чоловіка.
Перший раз він одружився у 23 роки. Шлюб був спокійний, без особливого захоплення. Дівчина була із гарної сім’ї, на три роки молодша Андреева. Подружжя зажило дружно. Андреев був вірним чоловіком. Різноманітності в жінках він не шукав, не любив і навіть не розумів. Він був із породи «однолюбів». Так тривало більше десяти років. Лише на тридцять п’ятому році перед Андреєвим з’явилася спокуса в образі Сари Левіної. Наперекір своїй волі був він одурманений. У ньому заговорила, якщо хочете «друга молодість», тому що перша пройшла непомітно. Це фатальне почуття, природний потяг до жінки, заполонюю стриманого і нерозпусного чоловіка значно глибше і повніше, ніж перше. Скромний чоловік, який пропустив мимохіть бурхливу пристрасть юності, у таких випадках думає собі: «Це, нарешті, те справжнє щастя, яке, здається, всі знають, а я ще не знав»...
Я назвав Андреева «однолюбом», а тепер ніби суперечу собі. Який же «однолюб», якщо «друга молодість».
Але люди зовсім чисті в статевому питанні зустрічаються рідко. Тобто, звичайно, є на світі бездоганні жінки, що не знали нікого, окрім свого чоловіка. Бувають і чоловіки, які залишаються вірними своїм дружинам, взявши з ними шлюб після всілякого бешкетування. Але навряд чи була колись така подружня пара, яка і з’єдналася при взаємній невинності, і залишається такою до смерті.
Тому Андреева, який знав протягом 30 років лише двох жінок, можна назвати цнотливим, чистим, схильним до однолюбства.
Перша зустріч Андреева зі своєю «судженою» відбувалася в «Лісному», на товариському гулянні. Йому назвали її як загальнодоступну «панночку».
Багато любителів розваг залицялося до неї. Але вся вона, з голови до ніг, якось відразу пройняла його серце. Пояснити це почуття неможливо. У кожного є своя призначена жінка, від якої не врятуєшся... Така була і Сара Левіна для Андреева. З кожною новою зустріччю він захоплювався все більше. Він робив їй подарунки, висловлював свої почуття. Вона, очевидно, приглядалася до нього і подавала надії. Нарешті, його ніжність і захоплення зробили свою справу. Вона відчула в ньому щось стійке, надійне — і віддалася... Вона не була цнотливою. Як завжди в таких випадках, у минулому коханні виявилось щось невизна-чене: чи то короткочасні романи, чи необережність. Андреев не заглиблювався і нічого не хотів знати. Перші розкриті йому обійми вирішили його долю. Він уже не міг бути вірним своїй дружині, він міг бути вірним тільки Левіній.
Довелося з’ясовувати стосунки з дружиною. Почалося руйнування сім’ї. Дружина не легко віддавала свого вірного чоловіка, тим більше, що суперниця бешкетувала і всіляко ображала її. Зустрічаючись на вулиці, Левіна показувала їй язика. Якщо заставала біля її під’їзду готовий екіпаж, сідала в нього і наказувала кучерові везти її, а не бариню. А Андреева лише дивувалася, куди подівся її екіпаж...
Андреев був між двома вогнями. Усвідомлюючи себе невільним грішником, він мучився за заподіяні дружині образи і водночас не міг звинувачувати Левіну, бо бачив у тому бешкетуванні доказ її ревнощів, її взаємності, її бажання поєднатися з ним безроздільно, чого він і сам прагнув усім серцем. Тяжкі часи переживав він.
114
Друкується в українському перекладі за виданням: Судебные речи известных русских юристов. — М., 1958. — С. 126—135.