1654 (літо) - Перші фальшиві звіти царських опричників з приводу «великого» захоплення українців від рішення Переяславської ради під проводом Богдана Хмельницького, на якій у присутності царських послів було заявлено про союз із Росією. Такі «звіти» не мали нічого спільного з правдою, а подавалося цареві власне бажання як воля «козацького народу». Нині невідомо, чи були якісь документи, які стосуються Переяславської ради. Відомо натомість з ряду джерел, що в Березневих статтях Богдана Хмельницького ставилася вимога незалежності Церкви та суверенітету козацької (Української) держави. Проте оригінали статей не збереглися. Московський їх примірник начебто згорів, а примірник Богдана Хмельницького був вивезений разом з іншими козацькими архівами до Росії, де за ним і слід пропав.
Проте з уцілілих дотичних до угоди матеріалів виразно видно, що це був усього військовий тактичний союз, а не міждержавна угода. Однак українська влада в значній більшості не знає (і не хоче знати!) власну історію.
1654 - Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите».
Заборона простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап'янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».
1654—1708 - Постійне порушення Московією, підписаних Богданом Хмельницьким угод з Україною. Підкуп старшин та нацьковування козаків проти старшин.
1667 (30 січня) - Андрусівська угода. Укладаючи за спиною України сепаратний договір з Польщею про припинення війни, московський цар Олексій ставив перед поляками такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень свого дикунства: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так московити тоді називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни».
Федір III Олексійович (1676 — 1682)
1677 - Наказ Московського Патріарха Іоакима, відомого тезою «когда будет много языков, то великая смута пойдет по земле», видерти з українських книжок аркуші, «не сходные с книгами московскими».
70-ті роки XVII сторіччя - У статуті для проектованої Московської академії', виробленому за царя Федора Олександровича Патріархом Іоакимом, було заборонено приймати вчителями українців «того ради, что прежде таковіи являются якобы совершенно благочестивые, а потомъ по малу развратныя словеса вѣрѣ всѣвати и оныя непорочности цѣлость терзати начинають»6.
1685 - Скасування автономної української церкви (у 1620 році було визнано відновлення підпорядкування київської митрополії' Константинопольському патріарху) і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, а й над освітою та культурою України.
Ця фатальна подія в житті українського народу та історії' української цивілізації' сталася під час правління на лівобережжі Івана Самойловича, який, попри ряд поступок Москві, був оголошений «зрадником Москви», скинутий з гетьманства та запроторений на сибірське заслання. Як і більшість московських дій, повне підпорядкування Москві київської митрополії' відбулося підступно й нахабно8.
1687 - Міждержавний договір, укладений за примусом Москви на річці Коломак на Харківщині між новообраним гетьманом України Іваном Мазепою й козацькою старшиною з одного боку та московськими царями Іваном і Петром та царицею Софією з другого, відомий історії' як Коломацькі статті. Вони стали наступним кроком на шляху не лише обмеження державних прав Гетьманщини, а й знищення української суті. У 19-й статті того договору перед гетьманом і старшиною ставилось питання про необхідність тісного державного об'єднання Гетьманщини з Московською державою і ліквідації' національної окремішності українського народу за допомогою шлюбів «малоросійського» народу з «великоросійським» народом та інших можливих дій. А нині, не моргнувши оком, пробують українцям втовкти, що глибоке зросійщення України - природній процес, що ніхто на нікого не тиснув, ніхто нікого до нічого не примушував...
1689 — Київській лаврі було заборонено друкувати книги без дозволу московського патріарха: «...к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...»9.
1690 — Указ Московського Патріарха Йоакима проти «польскіе и литовскіе печати книгь». Тим указом, який був виданий в останні дні земного шляху патріарха, а відтак був його своєрідним заповітом для нащадків, глава Московської церкви заборонив мало не все тодішнє церковне письменство українське, не спиняючись навіть перед таким стовпом православія, яким був св. Димитрій Ростовський. Перший том «Четій-Миней» його авторства спалено, а дальші видання поправлено «по великороссійской грамати-ке» так, що й не пізнати автора-українця.
В Історії' українського письменства Сергія Ефремова10 сказано (стор. 157), що за часів Петра І московське духовенство почало було агітацію, щоб «на Москві не было игумена и архимандрита отъ козацкаго рода». Для них вони були «ляшенки» і «черка-сишки», котрі «ни кь чему негодницы». Агітація проти ігуменів з козацького роду дуже швидко переросла у вимоги, щоб «Моско-витяне были и въ козацькой землі» на всяких церковних урядах.
1690 - «Сугуба, трегуба і многогуба» «анафема» Московського собору на книжки великих тогочасних учених та церковних діячів, тісно пов'язаних з Києво-Могилянською академією - С. Полоцького11, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барано-вича, А. Радивиловського, Є. Славинецького.
1693 - Заборона Московського Патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.
1693 - Лист Московського Патріарха Андріана до Києво-Печерської лаври про заборону друку будь-яких книг українською мовою.
1696 - Ухвала сейму Польщі про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України на заміну української.
1708 - Нечуване раніше жорстоке руйнуваннея гетьманської столиці - Батурина російським військом під проводом Меншикова. Під час тої вакхналії було спалено унікальні бібліотеки гетьмана Івана Мазепи та генерального писаря Пилипа Орлика.
1708 (18 грудня) - Цар Петро І (кривавий) провів адміністративну реформу, критиковану зокрема істориком Сергієм Соловйовим. Він запровадив поділ тоді ще Московщини на губернії. Особливістю того поділу було утворення на території' де-юре автономного гетьманського краю, де-факто окупованого московитами, Київської губернії12. При правлячому гетьмані в Києві появився підпорядкований цареві намісник. Це був підступний і руйнівний крок.
7
У 1713 році перейменував Московію на Росію, а в 1721 оголосив себе російським імператором.
8
У «Великій історії' України» Миколи Голубця про цю подію сказано промовисто (цитуємо в сучасному правописі): «Київські митрополити -Сильвестер Косів, Діонізій Балабан і нарешті Осип Нелюбович Тукальський (1663-1675) дивилися з презирством на некультурну Москву та не хотіли й чути про яку-небудь залежність української церкви від московського патріархату. Навіть такий політичний москвофіл як чернігівський архієпископ Лазар Баранович, що з наказу Москви заступав митрополита, високо цінував автономію української церкви, і щойно за гетьманування Самійловича вдалося Москві здійснити свій давній план підпорядкування української церкви Московському патріархові. (...)
Москва доконала свого, а Самійловичеві доволі скоро довелося спокутувати гріх проти незалежності української церкви».
9
Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, у побуті, у суспільних відносинах.
11
Симеон Полоцький (1629 - 25 серпня 1680 р.) - один із видатних діячів східнослов'янської культури XVII ст., богослов, письменник, поет, драматург, що одержав освіту в Києво-Могилянському колегіумі, з 1664 року до кінця земних днів працював у Москві, де й розгорнув велику літературну та громадську діяльність.
Петро Могила (1596 - 1647) - український політичний, церковний і освітній діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха.
Іоанікій Галятовський (близько 1620 - 12 січня 1688) - український письменник, церковний та громадсько-політичний діяч XVII століття, був учнем Лазаря Барановича, а згодом став ректором Києво-Могилянської академії'.
Лазар Баранович (у миру - Лука) (1616 - 1693) - український церковний, політичний та літературний діяч другої половини XVII століття, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський. З початку 1640-х викладав у Києво-Могилянській академії', з 1650 року - її ректор.
Антоній Радивиловський (? - 1688) - український церковний діяч і письменник, закінчив Києво-Могилянський колегіум, від 1671 року намісник Києво-Печерської лаври, від 1684 ігумен Миколаївського монастиря в Києві.
Єпифаній Славинецький (???? -1675, Москва) - український поет, ієромонах, перекладач, філолог, оратор, богослов, прийняв постриг у Києво-Печерській лаврі. За велінням московського царя Олексія Михайловича в 1649 році поїхав до Москви для видання там Біблії'. У Москві в нього були й дні царської милості, спорудження для нього монастирів (Андріївський), і дні царського гніву, бо київський богослов мав власні погляди на розвиток Церкви.
12
Правителі Московського царства (на Росію воно було перейменоване щойно за 5 років) робили це задля посилення в ньому управлінської та військової присутності. Адже ж Київ ще в середині XVII століття був активним українським осередком. А в XVI столітті польський історик Ян Красінський писав про Україну як про багаті землі хороброго народу. На півночі та на сході від земель Королівської Русі є землі москалів (так сказано в оригіналі!). Ті землі звуть також Рассєя, бо народ там розсіяний, твердив польський історик XVI ст. На початку ХІХ сторіччя Київ ще був українським. Про це свідчить російський письменник Іван Долгоруков у книзі «Путешествие в Киев в 1817 году». Він приїзд до Києва сприймав як поїздку в іншу країну. Оскільки російськими правителями Київ розглядався як ключ до підкорення України, то для досягнення цієї мети, за твердженням «Русского биографического словаря», виношувалася ідея перенесення столиці імперії' до Києва. На цьому наполягав князь Олександр Барятинський.