Започаткував дослідження життєвого шляху Міхновського один з його однодумців Сергій Шемет, який виступив 1925 р. з посмертною згадкою про нього[2]. Невелику брошуру про діяльність Міхновського в дореволюційні роки видав Р. Борис[3]. У 20-ті — 30-ті рр. про нього писали також Ю. Коллард, В. Євтимович, О. Коваленко та інші сучасники Міхновського[4].
В роки Другої світової війни, коли ідея самостійності України знову набула масової підтримки, в колах ОУН виникла ідея створення книги про Миколу Міхновського. Певно, мова йшла про видання пропагандистського характеру. За цю роботу взявся добрий знайомий М. Міхновського, з яким той співпрацював у 1917-1918 рр. в Українській хліборобсько-демократичній партії, Віктор Андрієвський. Але під час війни рукопис безслідно зник, так і не побачивши світ. Лише 1950 р. Віктор Андрієвський опублікував у Західній Німеччині скорочену версію цього матеріалу[5]. 1974 р. ця версія у формі статті була опублікована у «Визвольному шляху».
Після закінчення Другої світової війни в США над біографією Міхновського працював Петро Мірчук. 1960 р. у Філадельфії була опублікована його невеличка монографія під назвою «Микола Міхновський. Апостол української державності». Про ідеологічну спрямованість книжки, крім назви, свідчить і її передмова, у якій зазначено: «Тоді, коли про різних руїнників-“атаманів” написано безліч споминів, повістей, праць, про великого апостола Української Державності Миколу Міхновського, про того, кому революційні події в Україні після розвалу царської Росії завдячують свій національно-державницький характер, ще й досі не написано ні однієї монографії, ні однієї основнішої праці»[6]. Монографія Мірчука є досьогодні найповнішим описом життя Міхновського, хоча вона побудована, значною мірою, на припущеннях і грішить численними неточностями. Зокрема, Міхновському Мірчук приписує ряд видатних ініціатив українського руху: утворення «Братства тарасівців» і авторство його документів, організацію Революційної української партії (РУП), Центральної Ради тощо. За цю схильність до ідеалізації Міхновського Петро Мірчук гостро критикувався в зарубіжній україністиці. Зокрема, Р. Млиновецький (Роман Бжеський) стверджував, що все, що робив у 1917-1918 рр. Микола Міхновський, було не його власною ініціативою, а виконанням завдань «Братства самостійників», від імені якого він діяв[7].
У 50-ті рр. з амбітним проектом — створення політичної біографії Миколи Міхновського — виступив журналіст і публіцист, член Проводу ОУН Зиновій Книш. Він зібрав і опублікував свідчення ще живих тоді сучасників Міхновського, очевидців подій, деякі документи, що характеризували його життєвий шлях[8]. Але йому, як, зрештою, й усім іншим авторам, не вдалося навіть установити найважливіших дат життя М. Міхновського (зокрема, день народження, роки навчання у гімназії, рік вступу до університету і його закінчення, інші рубіжні етапи життя тощо).
Нічого несподіваного у цьому немає. Маючи у своєму розпорядженні, головним чином, матеріали мемуарного характеру, на щось більше З. Книш, як й інші дослідники, розраховувати не міг. На відміну від багатьох своїх сучасників, Микола Міхновський не залишив автобіографії, спогадів або щоденника. Про нього писали інші, у тому числі й ті, хто мав у свій час з Міхновським дуже складні, а то і ворожі відносини. Інших джерел достовірної інформації про його життя за кордоном виявилося також мало, бо доступ іноземних дослідників до радянських архівосховищ був обмежений, а вітчизняні автори не мали можливості писати про діячів українського визвольного руху.
Сучасні українські історики мають значно кращі можливості для дослідження біографії Миколи Міхновського. У їх розпорядженні — архівосховища, рукописні фонди, бібліотеки. Та скористатися усім цим належним чином вони не зуміли, хоча за останнє десятиліття і написали декілька статей, у яких, враховуючи історичний досвід ХХ ст., робиться спроба визначити місце і роль Міхновського в українському визвольному русі[9]. Прийшов час для створення узагальнюючої роботи про М. Міхновського, яка б, по можливості, в комплексі розкрила його життєвий шлях. Без вирішення цього завдання загальна картина історичного процесу в Україні наприкінці ХІХ — у першій чверті ХХ ст. залишиться неповною, до певної міри, однобокою.
2
Шемет С. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Хліборобська Україна. — Відень, 1924-1925. — Кн. V.
4
Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. 1897-1906. — Торонто, 1972; Євтимович В. Військово-мілітарна акція «Оборони України» в 1904-1907 рр. // Календар «Червоної калини». — Львів, 1938; Коваленко О. На межі двох віків. — У зб.: З минулого. — Т. 2. — Варшава, 1939.
5
Андрієвський В. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії) // Визвольний шлях. — 1974. — № 4. — С. 588.
6
Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності. — Філадельфія, 1960. — С. 8.
7
Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. 1917-1918. Друге видання. — Львів, 1994.
8
Книш З. Військова діяльність Миколи Міхновського. — У кн.: Книш З. Так перо пише. Вибрані статті. — Вінніпег, 1965. — С. 127-143; Книш З. Микола Міхновський і вибори до Четвертої Думи. — Там само. — С. 108-126; Книш З. Конституція України в проекті Української народної партії. — Там само. — С. 73-107.
9
Курас І. Ф., Турченко Ф. Г., Геращенко Т. С. М. І. Міхновський: постать на тлі епохи // Український історичний журнал. — 1992. — № 9, 10; Ткаченко Ю. «Батько українських націоналістів» (Микола Міхновський) // Віче. — 1995. — № 11; Го-рєловМ. Подвижники незалежної України. Історичні розвідки. — К., 1996.