Незалежність Донбасу була проблемою не лише для Москви, а й для Києва, політичної столиці України. У 1917–1920 рр., хоча контроль Москви ослабився, а потім навіть зник, Київ ніколи не досягав успіху у спробах впливати на Донбас. Коли в роки Другої світової війни Москва знову втратила владу, Донбас набув особливого значення для українських націоналістів. Проте населення не сприймало їхніх вузьких націоналістичних ідеологій і впливало на них, тож вони поступилися своїми поглядами в ім’я демократичних ідеалів.
Робітничі активісти повоєнного Донбасу, як-от Нікітін та Клебанов, наполегливо зберігали незалежність, відмовляючись політизувати свою справу, розчаровуючи як московських дисидентів, так і українських націоналістів.
Коли радянська імперія розпалася, Донбас одразу став найпроблемнішим реґіоном для Києва. Справа навіть не в тому, що Донбас має дуже значну частку російського населення чи дуже зрусифікований мовно та культурно. Хоч як би Київ намагався розбудовувати націю, Донбас діяв як антистолична козацька земля, що чинить спротив цій розбудові. Це створює трохи іронічні політичні труднощі для Києва, бо теперішнє національне відродження засновують на козацькому міфі, а Донбас у такому разі видається «найукраїнськішим» з усіх реґіонів України[1689].
Ситуація може змінитися в майбутні кілька років чи десятиліть. Як і каталонці, про яких писав Пітер Салінс і які живуть у Серданьї («долині в Східних Піренеях, поділеній між Іспанією та Францією»)[1690], населення українського Донбасу, може, йдучи потрібним курсом, розвинути свою національну (українську) ідентичність, тоді як населення Східного Донбасу може не мати іншого вибору, як стати добрими громадянами Росії. Але поки що є дуже мало ознак, що труднощі, з якими стикаються в Донбасі і Київ, і Москва, скоро зникнуть[1691]. Якщо, як критично відзначають деякі спостерігачі, населення Донбасу ніколи не виробляло серйозної національної перспективи, то це тому, що воно її відкидало або принаймні не надавало їй найбільшого значення.
Ця історія свободи і терору — це не щось унікальне, властиве тільки Донбасу. Багатьма аспектами вона може стосуватися інших реґіонів Лівобережної України, що належали до вільного козацького степу[1692]. А проте в сталінські роки жоден інший український реґіон навіть не наближався до Донбасу за рівнем привабливості для шукачів волі. Звісно, докладне вивчення інших прикордонь колишньої імперії, наприклад — Сибіру, могло б мати як результат десь таку саму розповідь: величезний і негостинний Сибір був реґіоном, куди потрапити так само важко, як і втекти з нього, він був краєм заслання та ув’язнення не меншою мірою, ніж землею свободи.
Ця книжка — результат реґіонального дослідження, але при цьому я приділив достатньо уваги відносинам між Донбасом як політичним прикордонням і Москвою та Києвом як політичними центрами. Мій аналіз Донбасу виділяє кілька моментів, важливих для національної політики.
По-перше, саме Сталін започаткував великий терор. Але багато діячів різної політичної ваги навколо нього, і в Москві, і в Києві, й на Донбасі, безперечно, допомагали йому в цій операції. Справді, майже неможливо бути політичним аутсайдером у суспільстві, де політичну пасивність вважають злочином. Проте саме Сталін безпосередньо чи опосередковано розпочав терор.
По-друге, голодомор 1932–1933 рр. виявився дуже корисним для розвитку сталінського терору. Відтоді об’єктом полювання на ворогів був уже не «класовий ворог», а класово нейтральний, чи надкласовий «ворог народу», і це відкрило шлях масовому терору. Запитання: «Хто ворог?» — стало основним у політичному дискурсі та практиці як у Москві, так і в провінціях, зокрема й на Донбасі. Великий терор був масовою операцією, скерованою згори, щоб знищити будь-яких потенційних ворогів, як комуністів, так і безпартійних.
По-третє, терор виявив і слабкість, притаманну могутнім політичним диктатурам. Була сталінська система «тоталітарною» чи ні, але держава прагнула цілковитого контролю над суспільством аж до останнього «прикордоння» — людської свідомості. Оскільки сталінська система позбавила себе будь-яких незалежних засобів визначення (та перевірки) суспільних настроїв (загнаних у підпілля), їй довелося запровадити загальний нагляд[1693]. При цьому брак будь-якого контрольного механізму спричинив чимало помилок і сваволі, а отже, призвів до неконтрольованого терору. Терор сам по собі вів до поразки. Мабуть, Сталін трохи засвоїв цю науку, бо більше не вдавався до терору такого масштабу (хоча наприкінці життя таки намірявся спрямувати терор проти євреїв).
1689
1690
1691
1692
1693
З погляду історії питання нагляду набагато складніше, і радянський випадок далеко не унікальний (