Макіївка на західному краї області Війська Донського — важливий осередок вугільної і металургійної промисловості. Саме тут 1895 р. австрійський земельний банк (Lander-bank) і французька компанія «Сосьєте Женераль» заснували Макіївську вугільну компанію[37]. Французький католик, який приїхав у Макіївку, писав у липні 1908 р., що «клімат важкий... зараз, мені здається, тут спекотніше, ніж у Палестині, а взимку, мені сказали, тут холодніше, ніж у Санкт-Петербурзі». Далі він описує свої враження від Донбасу і Макіївки:
«Це дивний край. Земля така ж чорна, як і вугілля, яке з неї видобувають. Дерев і трави немає, і це більше схоже на пустелю, ніж те, що я бачив за Йорданом. Єдина рослинність тут — незвична трава з покрученим листям сірувато-зеленого кольору. На ґрунті з широкими складками де-не-де розкидані глибокі яри, розмиті дощовими потоками, що стікають по родючій землі і зникають, майже не залишаючи слідів вологи. Повітря гаряче й сухе, а сильний вітер, який прилітає зі степу, мабуть, перетворює взимку це місце на пекло»[38].
Із настанням весни вулицями Макіївки «біжать струмки»: «Якби ще тут було кілька ґондол», можна було б «легко уявити, що ти — у Венеції». Після «потопу» багно було всюди — «багно Макіївки може уявити собі тільки той, хто бачив його на власні очі»[39].
За якихось тринадцять кілометрів на захід, в Юзівці Катеринославської губернії, меншовик Георгій Денік мав таке саме враження, коли приїхав сюди після революції 1905 року:
«Там були гарні будинки і квартири для робітників, проте найсильніше враження від Юзівки в мене залишилося після того, як я загруз посеред вулиці у багнюці і ледве з неї вибрався. Вулиця була не брукована і така залита болотом, що я просто потонув у ньому. Я довго борсався і врешті, гребучи руками, виплив із цього болота»[40].
Навесні і восени до Юзівки було неможливо дістатися два — три тижні[41]. Навіть 1923 р. з 334 населених пунктів Донецької губернії лише в одинадцяти були бруковані вулиці, в 212 — небруковані, а в 111 селищах вулиць не було взагалі. Робітникам доводилося діставатися до роботи через грязюку[42]. Невдовзі болото поступалося частим пиловим бурям. Але попри суворий клімат, один іноземний гість Макіївки оптимістично дивився на її майбутнє:
«У цій відносній пустелі відчувається напружене життя. Степом біжать телефонні дроти і кабелі, які передають світло й електрику. Лише в кількох великих містах є ці вигоди. Звичайно ж, Макіївка — офіційно тільки село, але в цього села є майбутнє. Мені розповідали, що десять років тому тут і пса не часто можна було побачити. А сьогодні тут майже 25 тисяч жителів і більше собак (всі чорні), ніж я бачив будь-де, окрім хіба що Константинополя. Я впевнений, що за тридцять років населення Макіївки зросте більш як до 200 000 чоловік»[43].
Двадцять дев’ять років потому, 1937 р., населення Макіївки було близьким до його передбачень — 160 239 чоловік[44], проте за даними перепису 1939 р. (які, за визнанням багатьох, значно перебільшені), Макіївка перевищила передбачення француза: 241 897 чол.[45].
«Гарні будинки і квартири для робітників», які помітив Денік у Юзівці, цілком могли бути «червоними хатинками» для технічного і керівного персоналу, які побудував валлієць Джон Г’юз (засновник Юзівки, на чию честь вона й була названа), «саме такими, які я [Хрущов] побачив тепер у Великій Британії [1956 року]»[46]. Звісно, в деяких місцях гарні будинки були збудовані й для робітників[47], і, як засвідчив Теодор Фридгат у своєму докладному дослідженні життя в Юзівці в період Першої світової війни, «цивілізаційний вплив освіти і, ширше, сучасної культури» почав відчуватися у Донбасі. Може, це твердження й слушне щодо деяких заводських робітників, які мали значно кращі житлові умови, освіту і медичну допомогу, ніж шахтарі[48]. Денік, який, безперечно, працював головним чином з робітниками заводів та залізничниками, дійшов навіть до такого висновку: «Мені не здалося, що в Луганську були такі злидні, які я бачив в інших місцях»[49].
Проте інші свідчення були не такими прихильними. «Цивілізаційний вплив» сучасності був майже непомітний; навпаки, сучасний промисловий розвиток врешті відтворив дикий характер степу, закарбований в уяві росіян та українців. Один гірничий інженер ділився своїми враженнями про життя у 1890-х рр.: «Неохайність і бруд у бараках були такі жахливі, що, коли я вирішив у перші ж дні оглянути їх, наземний десятник грізно застеріг мене: блохи. Справді, вже після відвідин третього, четвертого бараку мене замучили комахи, і я з жахом помітив, що халяви моїх високих чобіт були мов живі». Він із зневагою пише, що селянин у Донбасі «був здатний перетворити цілком пристойні приміщення майже на клоаки, і такою й була, до речі, доля взірцевих бараків, побудованих на Віровській шахті»[50]. Інший доброзичливий спостерігач зазначав 1913 р., що Юзівка «була страшенно брудною і нездоровою», а Горлівка, ще одне поселення на північ від Юзівки, була «зовсім клоакою»: «Я ніде не бачив такого темного і безпросвітного життя, як у Горлівці»[51]. За словами письменника Костянтина Паустовського, який жив у Юзівці під час Першої світової війни, це було «безладне і брудне селище, до якого прилягали халупи і землянки. Скупчення цих землянок називали по-різному: Нахаловка, Собачеєвка, Кабиздоховка. Похмурий гумор цих назв якнайкраще визначав їхній безрадісний вигляд»[52].
37
38
39
Там само. — С. 31, 121. Для потреб католицької громади, яку складали головним чином французи і бельгійці, католицька церква заснувала парафії в різних місцях Донбасу. (
40
42
Итоги сплошной подворной переписи Донецкой губернии (январь-февраль 1923 г.), том I. — Харків, 1923. — С. XXI.
44
РГАЕ, ф. 1562, оп. 329, спр. 151, арк. 167; спр. 141, арк. 22–23; Всесоюзная перепись населения 1937 г. Краткие итоги. — Москва, 1991. — С. 66.
45
Итоги всесоюзной переписи населения 1959 года. СССР (Сводный том). — Москва, 1962. — С. 30. Материалы к серии «Народы Советского Союза». Гл. 5. Перепись 1939 года. — Москва, 1990. — С. 913–914, дають трохи менші цифри: 240 145.
46
Khrushchev Remembers, англ. переклад і редаґування
48
51
52